Меч і хрест

Лузина Лада

Марійка розгублено кліпнула очима і зламалась.

– Гаразд, проїхали.

Збентежена такою легкою перемогою, Дарина різко відставила порожню філіжанку і, щоб зайняти свої невгамовні руки, підчепила з тумбочки біля ліжка якусь обгорнену газетою книгу.

– Щодо мене ти, напевно, в чомусь маєш рацію. Тільки жінка та, повір, сучка і стерво, яких мало!

– Вона гарна, – сказала Марійка тихо.

– Ага, – неприязно пирхнула Чуб. – Як тигр! Коли дивишся на нього в клітці, думаєш: «Який красень».

А коли ніс до носа зіткнешся, – вже тільки про те, чи заряджена в тебе рушниця… О! А це у нас хто?

Марійка заціпеніла. На фотографії, яку Дарина ненароком вивудила з її «Майстра і Маргарити», була знята їхня група. Марійка стояла у другому ряду поруч із Миром і, хоча він обіймав іншу дівчину (ту, що ліворуч), якось у пориві романтичних мріянь обвела їх обличчя – своє і Мира Красавицького – красномовним червоним «сердечком».

– Це твій хлопець? – зраділа Дарина, і обличчя її враз склалось у грайливо-розуміючу фізіономію.

– Ні-і, – промимрила Марійка, відчайдушно ховаючи очі. – Просто одногрупник.

– Т-так, – білявка погасла. – А ти взагалі зустрічаєшся з кимось? Що, взагалі ні з ким? Може, ти ще той… Незаймана? Невже незаймана?! – перелякано закричала Чуб. – Ти що? Це ж страшенно шкідливо! У твоєму віці треба увесь час спати із чоловіками, інакше…

Марійка подивилася на неї так, ніби та несподівано засунула руку їй під спідницю з метою жорстокого зґвалтування.

– Гаразд, – засоромилася Землепотрясна. – Скажи мені краще ось що, Марусю: навіщо ти вчора вночі до музею прийшла?

– Не знаю, – відповіла Марійка щиро (у неї ще не було часу подумати про це). – Я ж тут на ліжку заснула, а прийшла до тями вже там, – розторопно пояснила вона, зрадівши зміні теми.

– Ясненько, – мовила співачка, хоча абсолютно нічого ясного в цьому якраз і не було. – А я в клубі зі сцени зірвалась і помчала, ніби мене тягли… І що ти про все це думаєш? Є якісь версії? – з сумнівом поцікавилася вона.

Марійка посилено закивала у відповідь і поставила незайману філіжанку на тумбочку.

– Не питимеш? – пожвавилася Дарина, хапаючись за другу порцію стимулятора.

Відмовниця швидко хитнула головою.

– Я думаю… – почала вона хоробро.

І зупинилася.

Вона не знала, чи можна сказати хорошій білявці ПРАВДУ?

Але, з іншого боку, хіба мала вона право їй не сказати!

– Я думаю, що та жінка в «Центръ колдовства» була відьмою! – мовила Марійка тремтячим від хвилювання голосом і зіщулилася в очікуванні відповіді.

Білявка сумно дивилася на неї із-за філіжанки.

– Ти що, насправді віриш у відьом? – недовірливо спитала вона нарешті й роздратовано почухала кінчик носа. Їй не хотілося кривдити цю дівчину: попри цілу валізу спресованих комплексів, Марійка здавалася Дарині непоганою.

– Зрозумій, якщо відьом немає, все, що сталося з нами,

можна пояснити тільки масовим нападом божевілля! – переконано проголосила Марійка.

– Теж варіант, – радісно погодилася білявка.

Хоч як дивно, саме безапеляційність Марійки негайно надихнула її на десяток побічних версій, які раніше чомусь просто не спадали їй на думку!

– Тільки повір мені, я можу відрізнити глюки від реал-тайм.

– Ось бачиш!

– Ні, це ти дивися. – Дарина самовдоволено виставила вперед міцну пухку долоньку і, побіжно помилувавшись своїми чудовими нігтями, демонстративно загнула великий палець. – По-перше, тітка, яка начебто померла у нас на очах, могла бути або довбаною, або просто хворою, або, що скоріше за все, спеціально цю виставу розіграла. А я ж не лікар, пульс на шиї могла і не промацати. Правильно?

– Ні, – спростувала Марійка. – Вона по стелі повзала!

– Цирковий трюк! Може, там скобочки які-небудь непомітні були.

– А звуки?

– Магнітофон.

– А вітер?

– Вітродуй. У нас такий за кулісами стоїть. А є ще машини для дощу та снігу.

– А те, що ми вночі на гору прибігли?

– Гіпноз, – негайно знайшла собі раду Дарина, остаточно впадаючи в кураж суперечки. – Гіпноз, між іншим, – науково доведений факт! Ти коли-небудь на сеансах Кашпіровського була? А я була. Там люди штабелями падають. І ця тітка теж могла бути Кашпіровська. – Вона задоволено загнула вказівний палець і помахала трьома з решти.

– А вогонь, в якому вона перед нами з’явилася, теж можна пояснити? – спитала Марійка вже більш невпевнено.

– Легко! Це спецефект! Ти коли-небудь по телику дивилась, як фільм знімається? Там люди теж у вогні біжать, навкруги все горить, вибухає. А насправді ці вибухи – на зразок бенгальського вогню, не страшні. – Дарина гордо загнула безіменний палець. – Ну, що ми ще маємо?!

– Ще ми маємо книгу, яка впала просто з неба!

– Ну, книги ми, по-перше, вже не маємо – поцупила ця сучка! А по-друге, тобто вже по-четверте, про небо забудь. Її хтось ззаду зі сходів музею кинув, коли ми на цю тітку витріщалися. Вона нам на голови – бах, ми у відрубі, а він – у шоколаді. Коперфілд чортів! – Дарина зробила мальовничий жест рукою тепер уже з самим мізинцем, що зневажливо стирчав.

– Але в нас виросли нігті й волосся, – кисло нагадала Марійка. Винятково для годиться – вона вже знала: її співрозмовниця, що глибоко петрала у предметі, знайде пояснення й цьому.

– Не ображайся, Марусю, – мовила протягло Дарина, – але в усьому Києві лише ти, напевно, ще не знаєш, що волосся та нігті можна наростити. – Вона мовчки покрутила значущим кулачком, на якому вже закінчилися пальці.

– Правда? Як? – простодушно здивувалася Марійка.

– Довго пояснювати. До речі…