Меч Арея

Бiлик Iван

Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звичаєм i пiшов до саней i до можiв, що приїхали по нього з городу Києвого.

Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.

— За того роба, що вирятував нашого князя, – сказав тивун Маас.

— За грека? – потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч мiг злупити з київського князя й бiльше, та вже коли Гатило сказав, то так i буде.

— Забирай, – мовив вiн тивуновi. – Зараз

гукну.

Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се Богдана.

Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.

— Одiж маєш? – спитав Богдан.

Адамiс поторкав себе за поли:

— Маю.

— Maace! – гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.

— Дай йому гуню добру.

— Дам, – вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.

— Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.

Адамiс уклонився й узяв одежину.

— Тепер iди собi.

— Куди? – вихопилося в хлопця.

— Куди хiть маєш.

Адамiс, од натури балакучий, пожартував:

— Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.

— Вiльний єси, – повторив князь. – Вiльний єси йти, куди маєш хiть. Хоч i в греки.

Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати князя. Вiн раптом запитав:

— Хреста маєш?

— Кого? – не второпав Адамiс.

— Хреста, речу, за пазухою носиш?

Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув чималий золотий хрестик.

— Пощо питаєш, княже?

— Питаю, та й годi…

Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак своєї вiри, й тiльки коли в сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:

— Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.

— Га? – здивовано перепитав Богдан.

Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець поцiлував йому колючi поробошнi – спершу один, а тодi й другий.

Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю мить одчинилися дверi, й до свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой. У нього були червонi щоки й червоний нiс, певно, вiд їзди на морозi, вiн спершу потер долонi, тодi торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк Адамiса, який i досi стояв навколiшки, поспитав:

Що то є за отрок?

Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:

— Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця є.

— Чого се маю рiкти йому? – здивувався

Годой. – Речи сам, коли спiткав єси таку нагоду.

— Вiн твоєї вiри, – засмiявся Богдан. – Погомони.

— Хто єси? – спитав Адамiса Годой. – Грек?

— Грек.

— То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.

— Вiн – князь, – устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой сказав:

— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру нашу?

— Грецьку, – нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: – Юдейську.

— Пощо є так? – не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.

— Не вiдаю.

— То й я не вiдаю, але на те виходить… А чи не є то знак?

— Чи не маєш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?

Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посмiху.

— Пощо ж мовчиш?

Годой сказав:

— Ти-с Великий князь витичiвський.

— Єсмь князь київський. У Витичевi сидить брат мого дiда.

— Чув єси, що рече отрок той?

— Чув єсмь, – одповiв Богдан. – Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошнi.

— А ти б чоломкав?

— Я? – здивувався Богдан. – Я єсмь князь.

— Вiдаю, – замислено проказав Годой. – Отрок сей те саме рiк.

— То й що?

— Князь є вiд бога, Богдане. Ти єси Великий князь i маєш те чути.

Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця.

— Був єси в греках, княже, маєш вiдати.

— Русини – то не греки.

Годой зневажливо засмiявся:

— Дай русинам бога – й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: «Князь – вiд бога».

Київський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його.

— Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й твої косаки – такоже. Якщо князь – вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi – боже, а кесаревi – кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi…

— Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.

— Русини того не захочуть.

— Як вiдаєш?

— Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?

Годой не вiдповiв.

Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв?