Меч Арея

Бiлик Iван

Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.

— Хрест! – показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

— Всi готи – хрестатi.

— Не всi, – заперечив Сiкур. – Видiв єсмь i нехрестатих.

Гано лише мовчав – йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн

почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.

— Тут i спати-ймемо? – запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.

В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув:

— Завтра. – Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра – то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру.

Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати.

— Лягаймо? – спитав Огнян.

Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав:

— Оружжя…

Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця.

Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi.

— Ей! Ауф!

Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано – й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.

— Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, – стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. – Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?

— К добру, к добру єсть! – поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:

— Учетверте…

На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:

— Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого – одне й те саме…

Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду – їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.

У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..

Оборужившись, вони вийшли й подалися

до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом – було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.

— Де зратимося? – спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. – У двiрцi-таки?

— На лузi! – збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: – Бери готський шолом.

— Видiв-си її? – схаменувся старший брат.

Горват бадьористо заторохтiв:

— Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом!

Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки – просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi – зелений щит. Обличчя її ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'їхавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час вiд стаєнь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа.

Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись.

У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали.

— Де вона єсть? – поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було.

— В тамтому гайку, – вiдповiв Горват. – Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить.

Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав.

Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної митi.

Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом – того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього.

Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало – мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений.