Меч Арея

Бiлик Iван

— Бери, коли хiть маєш, – подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад – чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвостi, так наказав Гатило, вiдставати ж Борислав не наважувавсь. Вiн знав, як живе князь зi своєю Русаною, йому було шкода Гатила – ще ж молодий мiж, усього тридцять восьме лiто ряст топче, й несмiливо, ховаючись у машкару можеської вiдвертостi, що породилася довгими лiтами й давньою дружбою, закинув:

— А ти, княже?

— Що?

— Коли не жону, то… налiжницю… Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!

— То в греках, – вiдповiв Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хiть сперечатися. – Нехай тодi, як i Вишата вдруге позлюбиться.

Несподiваний

жарт розiгнав неприємнiсть напруги, й усi троє засмiялися.

— Нехай, як рак свисне! – пiдсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завiв не ради бiлявої готки, а навздогад Богдановi. В Борислава й своїх роб i робiв було досить, i не мав потреби й питати, коли б вирiшив позлюбитися з другою жоною.

На вiче нiхто з-помiж ратникiв не сподiвавсь, i найменше за всiх Богдан, але в Києвому городi, куди вiн завiв полк перепочити, його повiдомили, що в стольному Витичевi зiбралося повно старцiв i можiв з усiх країн i чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому рiч? Пощо знову вiче? Адже ще чотири лiта. тому старцi примучили Рогволода нарiкти київського князя «в себе мiсто», й вiн сам, i нинi покiйний дiдо їли в усiх на виду землю?

Наступного вечора Богдан Гатило був зi своїм полком у стольному Витичевi, й старцi заспокоїли його. Старiйший, Пошогод, пiднiс йому хлiб-сiль на рушнику й сказав:

— Здоровий будь у своєму домi, Великий княже.

Богдан Гатило вклонився старцям i перейняв дари землi Руської. «Великий княже», отже, вiче не в тiм.

Потому з'ясувалося, що помiж старцiв спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом i поконом? Тодi його тiло слiд покласти в ладдю й спалити на чистому вогнi. Але ж Рогволод сидiв на великокняжому столi й вiд решти україн: вiд Сiврської, й од Дерев, i вiд Лугiв.

— Як ти речеш, по тому й буде, – сказав Пошогод, i всi закивали сивими головами: а так, а так. – Бо не дiйшли смо згоди.

Богдан стояв i не знав, що вiдповiсти. Нарештi мовив:

— Рогволод був кровi руської й костi руської. Але ж. був i вiтцем усiх чотирьох україн. Так є?

— Так, так, – закивали старцi знову.

— То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землi. Всi ж ми требу требимо й Боговi, й Дажбоговi, й Данi, й Перуновi, й Волосовi, й Моранi, й усiм, кому кланялися нашi дiди й прадiди. Хотiв би-м i я, щоб i мене так поховано було, коли ляжу в старостi чи на полi боронному. Бо нарiкли мене своїм князем i поляни-русичi, й деревляни, й сiври й лугарi, що носять довгий чуб за вухом, наче князi.

Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пiшли втрясати подробицi майбутнього похорону.

Складний ритуал тривав майже цiлий мiсяць: небiжчик мусив пiти в iрiй, коли нiчне свiтило стане в тому самому поверту, як було в день смертi, й сього часу треба чекати рiвно двадцять вiсiм днiв. А доти належало пiдготувати вмерлого за всiма правилами дiднього локону.

Кiлька боляр i старцiв дiлили золото, й срiбло, й усякi цiнностi Рогволода на три частини: одна пiде родинi небiжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихiй кривився, що старцi так вiльно вештаються в скiтницi його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовтi та бiлi номизми грецького й латинського карбу, ваговитi шестиграннi руськi гривни, кiльця, обручi та iншi прикраси, але нiчого вдiяти не мiг. До красної свiтлицi вiн не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають i чепурять його вiтця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вiчi, тодi знову йшов до скiтницi, до стаєнь i кошар, до клiтей i пiдклiтей, де теж господарювали сивi дiди.

На високому пагорi над самим Днiпром теслi клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небiжчиком. Єутихiй слухав цюкiт їхнiх сiкир i бородов, i на душi в нього

ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли вiн навiть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?

Вiн не всвiдомлював, що досi жив пiд батьковою рукою, мов курча пiд теплим i надiйним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосiв його. Єутихiй спробував навiть усмiхнутися до свого двоюрiдного племiнника, та Богдан ходив заклопотаний i не звертав на нього уваги.

Тим часом од Днiпра десятьма парами волiв притягли величезну ладдю. В нiй могло вмiститися щонайменше пiвтораста можiв, коли б щiльно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньої подорожi князя й тiльки князя. То було гарне й глибоке судно з рiзьбленими насадами й величезним дерев'яним змiєм на носi.

Того змiя витичiвцi бачили незлiч разiв, але тiльки тепер належно придивилися до нього, бо вiн мав одвезти в iрiй їхнього Великого князя; якого там не є, але їхнього, руського. Змiй був сердитий i лютий, зi скляними червоними очима та справжнiми дикунячими iклами, що стримiли йому з пащi. Досi вiн одганяв з-перед себе ворогiв землi Руської, тепер же мав одганяти вiд небiжчика злих духiв, i навiв, i перевертнiв, i вовкулак, що, як вiдомо, так i нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собi його силу.

Ладдю котками прикотили до ворiт, вона туди насилу влiзла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тодi потягли далi, в княжий дворець, i поставили коло самого ганку терема. Небiжчик пробув, у свiтлицi рiвно три днi, бiльше не належало. Вiн устиг попрощатися й з Цуром, i зi своїм домовиком, i всiма тими, що стережуть хату, й вогонь у печi, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на порiг навiв, i вовкулак, i перевертнiв. Усi три днi й три ночi на столi довкруж домовини, й на лавах, i на лутках вiкон, i по кутках та полицях стояли горнецi та горнятка з медами та стравами, й небiжчик частував їх на прощання й сам їв, i тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.

Труну несло шестеро можiв оружних. Вони ступали повiльно й у ногу, й старi жони та жiнки кидали їм пiд поробошнi м'яту й любисток. У свiтлицi, й у сiнях, i на сходинах, i в нижнiх сiнях пахтiло рiзким зiллям, а можi несли й несли домовину, й коли поминули й останнi дверi, трохи пiдняли голову труни, щоб небiжчик мiг побачити ладдю, в якiй полишить сей свiт.

А ладдя вже стояла на величезних, ще бiлих i вогких од земного соку полозках, i то теж так належало, хай спокiйною буде остання путь i хай змочують її земними соками витичiвськi дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жiноцтво порозв'язувало на собi хустки й заголосило. В якої не бiгли сльози, та дряпала себе нiгтями по лицях i теж голосила. Кожна сльозина придасться небiжчиковi там, бо хоч в iрiю й гарно та зелено, й квiти ввесь час квiтнуть, i не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрi щоки полотками й клали в човен.

Жiноче голосiння розчулювало й можiв, i вони теж плакали, не криючись, i так тривало вiд княжого ганку за ворота двiрця, за ворота городу й аж до того мiсця, де вже стояла мiцна бiла хата о трьох стiнах, крита житнiми кулями. Жито – се є життя, мертвому iрiй, а живим треба думати про своє, бо життя нiколи не починається й нiколи не кiнчається, й люди все те знають. Навколо хатини зiбралися всi старцi, що прийшли до городу стольного з усiх україн, усi городяни й багато смердiв iз городищ i сiл. Пагiр аж рябiв од узороччя й дорогих оздоб на можах i жонах, бо смерть – то теж частина життя, й людина мусить стрiчати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважнiла б од сього й провалилася б у прiрву.