Меч Арея

Бiлик Iван

— Тут єси? – спитав вiн, знадвору не мiг нiчого розгледiти в темному порубi. В нiс ударило застояним важким духом i плiснявою. Нiхто не вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут… – знехотя обiзвався велiй болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? – по хвилi вiдгукнувся Ждан, бо Рогволодовi слова могли означати тiльки те, що й означали. – Чого ради кинув єси отрока до сiєї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипiв:

— А чи

вiдаєш, о що совiтував менi твiй Харя?!

— Вiдаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?

У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле князеве обличчя:

— Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собi. Наречи стiл Богдановi. Наречи київського князя в себе мiсто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

— Й се ти речеш менi?

— Оддавна-м рiк тобi. Єутихiй до столу негоден. I се-м тобi рiк. I старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се – й сiчи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотiв сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось i поготiв. Тодi несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби вiдiбрало в князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись на нього, почав пiдiйматися щаблями до свiтла. Князь дивився на нього й мовчав, i то був присуд, вирок самому собi, немовби вiдчув свою власну безсиль.

— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззадi.

— Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руцi.

Вiн вилiз у пiдклiть i казав те вже згори, в чотирикутний прорiз порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.

— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.

Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив i слова. Князь оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навiть побачити.

— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.

Князь удруге встромив меча в пiхва й сього разу вже й справдi-таки вилiз, навiть важку драбину сам по собi витяг i грюкнув лядищем – аж курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.

Нiч виспав погано, ввижалися рiзнi чорти та примари. Кiлька разiв уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве засинав, i свiча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь накинув собi на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у пiдклiтi й вiдчинив ляду порубу.

— Вилазь I

— А то що ж ради? – глузував з нього скоморох, бо князь i сього разу прийшов сам, i боятися не було кого. – Менi й тутки добре. Тепло, й комарi не кусаються. Й смiхати нiкого не треба: лежи собi, Харю, й рипи в потемках.

— Вилазь, речу.

— Не волiю.

— Пощо?

— Не втямлю дострибнути, – сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.

Князь

тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.

Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.

— Ото слухай, що тобi молодшi речуть, – зневажливо кинув вiн старому князевi.

Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:

— Ще й б'ється!

Мiсяця серпня ж

Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха, тодi послав по великого болярина сина Єутихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.

— Рече, нездужаю. I що вiн чинить?

— Сидить

— Нездужає… – промовив Рогволод. – Усi тепер нездужають, усi… Й ти нездужаєш на коня всiсти. Баба.

— Христос рече: будьте смиреннi, – завважив гладкий княжич.

— Глупавий єси й ти, й твiй Христос.

— Пощо глупавий, отче! Вiн є бог.

— Усякi боги бувають.

Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв, бо, може, й справдi всякi боги бувають.

Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихiй пiшов з красної свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з годину й теж вийшов. Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк, за стiни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв долинало аж сюди. Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк. Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський i городський, на якому верекли своє збiжжя витичiвськi можi, котрi мешкали не по селах, а тут, i всякий стольний народ – кожум'яки, горнчарi, боднарi та iншi ремiсники. Князь подався до свого току, бiля самої засiки над кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний вал по крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В трьох iнших мiсцях дев'ятеро робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, – гуп-гуп-гуп! – i в усi боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз двадцять подавали снопи з височенної скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо з-од Днiпра тягло гарним вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi – для околоту стрiх. Пiвскирти було вже зверечено, й роби та челядники пiд наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на свої скирти й на своє збiжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й пшеницi, й проса та вiвса.

— Пiди до Ждана.

— Менi? А тут?

— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сiв у холодку пiд засiкою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки iншому, потрюхикав до городу. Князь i сього разу не сподiвався на Ждана, та велiй болярин прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.