Марсіанські "зайці"
Шрифт:
О десятій годині Юрій Сергійович провів друзів до воріт космодрому, тепло попрощався.
Діти йшли лісом, поміж березами, мовчки — занадто багато вражень ринуло сьогодні в їх свідомість. Вже біля околиці села Андрійко зупинився, сказав:
— Борю, Надійко… у мене є план…
— Який план? — озвалася Надійка.
— Страшний. Тільки ви нікому нічичирк. Завтра збираймося туди, до березового лісу, і все обсудимо…
Змова
Вихор на голові Андрійка переможно стримів угору, сині очі
Вони отетеріло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотів:
— Самі чули — готується політ на Марс…
— Чули…
— Вперше в історії… справжня ракета!
— Ну то й що? — не второпав Боря.
— От і дурний. Невже не додумав? У всіх книжках написано, що з дорослими летять діти, пробравшись, “зайцем” у ракету. А потім стають у пригоді…
— Ой, а це ти здорово придумав! — вигукнула Надійка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носі. Андрійко цикнув на неї.
— Тихо! А то хтось почує!
— Я не розумію, — озвався Боря.
— Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.
— Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…
— То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.
— А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!
— Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…
— Де?
— Як де? Вдома!
— Це буде… нібито… крадіжка…
— Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.
— І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.
— Ну, от і добре.
— А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…
Андрійко зневажливо махнув рукою.
— Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!
— А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.
Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.
Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.
— Що ж поробиш… якщо не вернемось, то будемо жертвами…
— Якими жертвами? — спитав Боря.
— Жертвами науки.
— А-а-а…
Таке пояснення хоч і не задовольнило Борю, але він уже не суперечив Андрійкові. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчі товариша, переконливо заявив:
— Можеш не боятися. Наші ракети досконалі Отже, до Марса ми долетимо. А коли що — то на Марсі є життя. Знайдемо там людей…
— А якщо ми їх не знайдемо?.. — перебив Боря.
— Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть наші..
— А їсти будемо мохи і що під руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим… Ну як — згода?
— Згода! — аж підскочила Надійка. — Та я на край світу
— Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?
— Полечу, — якось хрипко відповів Боря.
— Злякався, — зневажливо протягнув Андрійко. — Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!
— І нічого я не боюся… Мені тільки мами жаль… Буде переживать…
— Можна повідомити запискою, — запропонувала дівчинка.
— Ніяких записок, — одрізав Андрійко. — Отже, домовились… Завтра ввечері — тут… Потім проберемося до паркану, переліземо — і до ракети… Я з собою візьму Топа. Він на Марсі стане в пригоді — розумнющий собака. І ще одне… Одягатися — якнайтепліше. На Марсі — холод страшенний. Чули ж на лекції?
Старт
Ніч була темна, беззоряна. На обрії спалахували зірниці, у повітрі пахло свіжістю. Дихати було легко-легко.
Андрійко, вибравшись із хати через вікно, підбіг до будки і покликав Топа. Собака — величезний, кудлатий дворняга — виповз із діри, улесливо закрутив хвостом.
— Пішли, брат. Полетимо на Марс.
Топ із готовністю побіг за хлопцем. За селом, біля одинокої груші, до них приєднався Боря. А біля березового ліска з канави виринула Надійка.
— Вже півгодини жду, — докірливо сказала вона. — Де ваші продукти?
— Ось, — похвалився Андрійко. — В мішку. Днів на десять вистачить… І кісток Топові захопив…
— А в мене… Два кільця ковбаси, дві четвертини сала і паляниця. Ось термос із водою…
— Ой, яка ти розумна, Надійно! — похвалив вожак. — А ми й не подумали про воду.
— Ото ж бо, — задоволено озвалася дівчинка. — Далеко б ми без води залетіли…
— Ну, пора, — скомандував Андрійко. — Топ, тихо…
Діти дружно побігли в напрямі космодрому. Поміж березами засяяли вогні будівель. На верхівках ракет горіли червоні лампочки.
Незабаром перед ними виріс паркан. Де-не-де горіли ліхтарі, в далині маячіла постать вартового. Андрійко вибрав найтемніше місце, повів друзів туди, прошепотів:
— Лягайте…
Нечутно підповзли до загороди. Пес, піддаючись загальному настрою, теж припав до землі. Андрійко хутко вирив під парканом ямку, просунув собаку на той бік паркану
— Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, — тихенько прошепотів він.
Після цього Андрійко хвацько перескочив через паркан і впав на м’яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надійка. Топ радісно застрибав навколо дітей, лижучи коленого в обличчя.
Пригнувшись, мандрівники побігли до темних масивів посеред космодрому. То були вишки і ракети. З того боку, де горіли вогні, долинали голоси, гули якісь машини. Андрійко зробив знак рукою і ліг на бетоновані плити. Надійка і Боря наслідували його приклад. Усі дружно поповзли до темного громаддя космічного корабля.