Марсіанські "зайці"

Бердник Олесь Павлович

Друзі мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всі відчували: одна мить, один натяк відчаю — і вони розревуться, як маленькі діти. А хіба ж можна плакати космонавтам?

— Що то, Андрійку? — дрижачим голосом запитав Боря.

— Де?

— А в небі… пливе… Ніби м’ячик?

— А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий — то Фобос. Чув же на лекції, що вони штучні…

— Ой, як цікаво, — прошепотіла дівчинка. — Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?

— Чого захотіла, — жалібно озвався Боря. — Хто

нас побачить у такій темряві… та ще й у пустелі, серед горбів?..

Діти знову понуро замовкли. Дмухнув вітер. Спочатку слабенький, він із кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стіна куряви, потім повалив сухий сніг. Мандрівники задерев’яніли від страху й холоду. “Приходить кінець”, — така думка невблаганно зріла у кожного.

Раптом Андрійко помітив, що Топ зірвався з місця і закружляв навколо скель. Потім він повернувся назад, скочив на груди Андрійку, і, оглядаючись, побіг у долинку, щось винюхуючи.

— Що з ним? — здивовано прошепотіла Надійка.

— Може, він по слідах виведе нас до ракети? — з надією вигукнув Боря.

— За мною! — рішуче скомандував Андрійко, зриваючись на ноги.

Діти дружно кинулися слідом за Топом…

Рятунок

Пес кілька разів зупинявся і, поводячи головою в різні боки, нюхав повітря. Він ніби чув якісь далекі запахи. Потім знову схиляв голову до грунту і підтюпцем біг крізь імлу. Діти не відставали від нього, тримаючись за руки і одвертаючись від снігу, що сипав прямо в обличчя.

Пес вів дітей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снігопад стишався, тепер сніжинки падали згори м’якими білими метеликами. Нарешті, ущелина вперлась у круту кам’яну стіну. Мандрівники здивовано зупинились.

— Що трапилося? — процокотів зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрійка.

— Мабуть, Топ заблудився, — похмуро озвалася Надійка. — Забрели ще глибше… тепер зовсім не виберемося…

Пес кілька разів голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Ніхто ніде не обзивався. Надія, що почала зігрівати серця дітей, знову помалу згасала.

В цей час, на якусь хвильку, вгорі розійшлися хмари, на чорному тлі показався марсіанський місяць. Тьмяне проміння осяяло ущелину, і в тому примарному світлі діти побачили стіну, біля якої вони стояли. Андрійко вражено скрикнув.

— Боря, Надійко… Дивіться!

— Що таке?

— Це штучна стіна… змурована!..

Андрійко обмацав руками велетенські ромбічні камені, щільно припасовані один до одного, радісно сказав:

— Через це Топ привів нас сюди. Я ж вам казав — геніальний собака!

Боря смикнув Андрійка за полу, злякано прошепотів:

— То, може, тут марсіани? Тутешні люди?

— А то ж як! Так воно і є.

— А вони не захоплять нас? Не зроблять нам… поганого?

— Дурню! Вони тільки поможуть…

Топ кинувся до стіни і люто загавкав.

Потім шалено зашкріб лапами, ніби сердився, що ніхто не з’являється.

І ось… несподівано… частина стіни пропала. З’явився величезний чорний отвір. Із того отвору виступила гігантська постать, спалахнуло проміння, яке осліпило дітей. Вони збилися докупи, приголомшені, налякані. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок і кудись понесло.

Боря мало не знепритомнів од страху. Не краще себе почували і Надійна з Андрійком. Той, хто ніс дітей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло світло. Андрійко несміливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська істота, схожа на людину, але разів у півтора більша.

— Марсіанин, — прошепотіла Надійна.

Андрійко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло від тривожного хвилювання. Йому навіть здалося, що все це сон, а не дійсність, настільки казковим було оточення.

Вони стояли серед великого кулястого приміщення, краї якого танули у блакитній імлі. Попід стінами були розташовані дивні прилади, апарати. Діти заворожено оглядали їх, а марсіанин все дивився і дивився на своїх гостей, ніби хотів збагнути, хто вони такі, з яких країв.

Нарешті, він рішуче простягнув руку до стіни. Щось клацнуло, зажеврів великий екран, схожий на телевізійний. На ньому засяяла сліпуча кулька, а навколо неї закружляло дев’ять темних крапок.

— Наша сонячна система! — скрикнула вражена Надійна. — Пам’ятаєте, ми вивчали схему?

— Точно, — згодився Андрійко. Марсіанин показав рукою на четверту крапку, потім на себе.

— Показує на Марс, — прошепотів Боря, подавшись наперед.

— Авжеж. Він же з Марса.

Андрійко осмілів і теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, він тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Він оглянувся на друзів. Ті схвально кивнули.

Екран погас. Марсіанин повернувся до дітей і раптом почав говорити їхньою — земною — мовою:

— Здрастуйте, друзі. Я так і гадав, що ви із планети Земля.

— З Зем…лі, — запнувся Андрійко. — А як ви… розмовляєте? Звідки знаєте… нашу мову?

— О, це дуже просто, — гостинно відповів марсіанин. — Ми давно приймаємо ваші радіо-телепередачі. З допомогою автоматів розшифровуємо мову. Ми вивчили більшість ваших мов.

— Для чого? — здивувалася дівчинка.

— Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тільки ми не гадали, що люди Землі будуть такі малесенькі. Ніби карлики…

— Ми не карлики, — образився Андрійко. — Ми діти.

— Діти? — здивувався марсіанин. — Хіба у вас діти будують машини і ракети? Це дуже дивно. Я нічого такого не бачив у передачах із Землі.