Марсіанські "зайці"
Шрифт:
Він виблискував матовими боками у тьмяному світлі далеких ліхтарів. Зліва нагору йшли металеві східці. Андрійко прошепотів:
— Сюди…
Діти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче біг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.
Східці в’юнилися все вище і вище — десь під саме небо. У Борі аж дух захопило. Серце колотилося, очі заливав піт.
— Ой, як високо, — прошепотів він. — Аж село звідси видно.
— Хіба це високо, — відповів Андрійко. — Ось полетимо на
Нарешті вони нагорі. Видно чорний отвір входу — він зовсім поряд. Андрійко зупинився і… завагався. По тілу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?
Не встиг Андрійко вирішити цю складну проблему, як його під бік штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промінь прожектора.
— Остання перевірка, — сказав хтось. Йому відповів голос Юрія Сергійовича:
— Особливу увагу зверніть на дубляжні автомати.
— Біжімо, — придушено засичала Надійка.
Діти прожогом кинулися в отвір, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно відчинилися двері, в очі вдарило червоне світло ряду лампочок над кнопками і важелями, над панелями і дивними приладами. Трохи вище, наче великі риб’ячі очі, виділялися круглі ілюмінатори. Як тільки мандрівники зайшли в каюту, двері зачинилися.
— Здорово — автоматизація! — прошепотів Андрійко.
— Сюди прийдуть, — цокочучи зубами, заявив Боря, — і знайдуть нас.
— Треба сховатися, — додала Надійка.
Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрійко оббіг попід стінкою, шукаючи якусь заглибину. В одному місці він помітив напівпрозору стіну, а рядом — чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стіна зникла, і за нею з’явилася простора ніша з двома ліжками. Андрійко радісно кинувся туди, покликав товаришів. Тільки-но друзі зайшли до каюти, як двері знову автоматично зачинилися.
— Боря, ти зі мною, — скомандував Андрійко. — Топ лежатиме з тобою, Надійко. Живо!
— Що це за каюта? — заїкаючись, запитав Боря.
— Для космонавтів. Хіба не бачиш. Зараз летять автомати… але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорі, — пам’ятаєш?
Андрійко задоволено хихикнув, умощуючись на ліжку.
— От буде шуму, як дізнаються про нас!
Не встигли друзі як слід улягтися, коли з центральній каюті спалахнуло світло. Пропливла чиясь тінь. Діти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.
“Хоч би не подав голосу”, — промайнуло в голові Андрійка.
Тінь маячіла деякий час за дверима. Чулися якісь гудки, дзвінки, спалахували і згасали різнокольорові вогники сигналів. Потім світло погасло. Настала повна тиша.
Діти
Раптом почувся могутній гул. Здавалося, весь світ задрижав, полетів шкереберть. Поряд з Андрійком хтось моторошно закричав — чи то Боря, чи Надійка. Дико завив Топ. Діти змішалися в одну купу. Неймовірний тягар притиснув їх до підлоги, стало важко дихати…
Але так було недовго. Гуркіт поволі затихав і перетворювався на одноманітне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.
Боря заворушився, хрипко запитав:
— Де ми?
— В космосі, — непевно відповів Андрійко. — Мабуть, летимо…
Раптом угорі спалахнуло і вдарило прямо в очі друзям яскраве світло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очі. Почувся гучний тривожний голос:
— Там діти, Юрію Сергійовичу!
На стіні спалахнув голубий прямокутник телевізора. На ньому виникло обличчя Юрія Сергійовича. Він побачив дітей. Погляд ученого сповнився подивом і гнівом.
— Так от як ви мені віддячили за відвертість?! — загримів він. — “Зайцем” пробралися в ракету? Ви розумієте, що ви наробили?
— Юрію Сергійовичу, — жалібно обізвався Андрійко, але вчений урвав його:
— Що “Юрію Сергійовичу”? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов’язково долетить до Марса…
— Так ми ж і зібралися на Марс! — виправдовувався Андрійко.
— І продуктів набрали! — підхопила Надійка. Юрій Сергійович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом із собою.
— Продуктів! Ви чули?! Вони набрали продуктів і гадають, що цього досить для космічного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змінює шлях польоту і можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!
— Ми вирішили йти на жертву, — похмуро сказав Андрійко.
— Ох і капустяні ж у вас голови! — докірливо сказав учений. — Де ви бачили, щоб нашій науці потрібні були такі жертви? Спочатку навчіться, станьте космонавтами, а потім уже летіть!
— А в книжках же так, у фантастичних, — виправдовувався Боря. — Разом із дорослими летять діти… і стають у пригоді…
— Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер із ними робити?
Надійка жалібно схлипнула, хлоп’ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дітей, потім рішуче махнув рукою.
— Будемо посилати другу ракету сьогодні ж. Попередьте Василя.
— Василь полетить? — радісно вигукнув Андрійко. — А ми з ним зустрінемось?
— Не радій завчасно, — суворо відповів Юрій Сергійович. — Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари і думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту і слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити…