Марiя
Шрифт:
— Так, так, — глибоко зітхнула Саліас, — від лондонських друзів ми й дізналися про вашу втечу, про ваш порятунок і дякували їм за це повідомлення в «Колоколе».
Марія теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торік, восени шістдесят першого року, коли вже після Італії оселилася в Парижі, чотири короткі рядки, але великим курсивом на початку першої сторінки «Колокола».
«Михайло Олександрович Бакунін в С.-Франціско. Він вільний! Бакунін виїхав з Сибіру через Японію і збирається до Англії. Повідомляємо з захопленням про це всіх друзів Бакуніна»
А потім у першому номері «Колокола» вже цього, 1862,
Та вже наступний номер відкривався великою статтею Іскандера-Герцена «М. О. Бакунін». І таки Герцен писав правду. Він «бадьорий і свіжий», і з подвійною любов'ю до народу, і ще дужче загартований «свіжим молодим повітрям Сибіру».
Як Марії захотілося побачити самій Бакуніна! А зараз вона рада була, що Саліас так настійно наполягала, щоб сьогодні Марія обов'язково завітала до неї, але не пояснювала чому.
Бакунін тиснув усім руки, і Марії здалося — він певний, що потрапив у коло своїх однодумців. До того ж тут було, як завжди, багато поляків.
Насамперед графиня познайомила його з професором Візинським, своїм близьким другом. Професор Візинський мав посаду в секретаріаті князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило поляків-емігрантів. Марію дивувала близькість графині з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова «поляк» і «революціонер» були синонімами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять різні «крила» польського орла — і праве, і ліве...
Для Бакуніна справа Польщі тепер стала idйe fixe, і вже за хвилину гуркотів його голос оратора, ватажка мас, немов він був не в салоні графині Саліас на rue Marbeuf, a десь принаймні на площі, якщо не на барикаді.
— Росія! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!
— І діло, діло, — молитовне склавши руки, проказала графиня.
— Сказати «діло» — це надто честолюбно! — заперечив Бакунін, немов одмахуючи рукою це твердження і дивлячись не на неї, а обводячи поглядом усіх присутніх. — Щоб служити цін справі, я ладен іти в барабанщики й навіть у прохвости. Я тринадцять років був позбавлений політичного життя, жадаю цієї діяльності. Людина щаслива лише тоді, коли діє. Для мене мета — славна вільна слов'янська федерація — єдиний вихід для Росії, України, Польщі і взагалі всіх слов'янських народів!
— Познайомтеся, ось письменниця України — Марко Вовчок, Марія Олександрівна Маркович. — Саліас обняла Марію і трошки підштовхнула до Бакуніна.
— Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! — потиснув їй руку Бакунін. Та Марії здалося, хоч він і дивиться на неї, але не бачить. Він захоплений своїми думками, своїми словами, усім новим товариством. Ні, він не милується собою, але він сприймає усіх у цілому, не зупиняючись на кожному, і її справді саме так, як «дочку славної України», поневоленої України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марії. А втім, вона помилялася. Він зупинився коло неї на хвильку.
— Ми ще побачимось із вами, — сказав він. «Може, він хоче передати щось від Олександра Івановича?»майнула думка у Марії, а Бакунін вів далі:
— Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя? Ми ще побачимось!
— Більше того, письменник
— Яка людина! — мовив між тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакуніна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою поляків. — Та чомусь поряд з подивом і навіть захопленням мені трохи й шкода його. Він не вважає на реальні можливості, і вражає якась дитяча безпорадність в реальному житті, якої він сам не помічає...
— Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його дружини сюди? — спитала Марія. — Ви ж при мені радилися про це з Іваном Сергійовичем.
— Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в поміч. Але це необхідно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибіру, зараз вона у його рідних. Треба, щоб її випустили сюди. Адже вона зовсім юна, він каже — просто дитина. Він безмежно сумує за нею і непокоїться.
— Важко уявити його одруженим, — замислено мовила Марія і подумала: «А ще до того ж щасливим одруженим». — Які вони не схожі — Герцен і Бакунін, — раптом сказала вона.
— О, так, — погодився Мікаел. — Вони тепер після радості першої зустрічі багато сперечаються. Бакунін далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, і, уявіть, Герцен, хоч і нехотя, інколи поступається і діє за їхнім бажанням.
— Герцен? Людина таких міцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостійним розумом?
— Не скидайте з терезів сили дружби.
Справді. Сила дружби. Пам'ять молодості! І — схиляння перед перенесеними муками, перед слідами від ланцюгів. Це щось та значить, їй, Марії, розповідали, як з приводу одного інциденту в Сибіру, що торкався Бакуніна, Герцен відмовився дати спростовання в «Колоколе», сказавши: «Що ж, правда — правда-матка, але й Бакунін мені Бакунін!»
Все-таки ця жадоба дії така заразиста. Швидше б побачитись віч-на-віч з Бакуніним. Хочеться дізнатися, що він думає про конкретні дії. Про це, звичайно, не заговориш у салоні Єлизавети Василівни. Вона одразу відзначила Марію серед усіх жінок, які бувають тут, — жінок, правда, буває дуже мало, — і завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває багато народу, а й просто посидіти, погомоніти вдвох.
— А ви не збираєтесь скоро до Росії? — спитав Налбандян.
— Збиралась і збираюсь. Та от Іван Сергійович у листах настійно радить тепер не їхати, — враз посмутнівши, відповіла Марія.
— Справді, може, вам і небезпечно їхати після такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловській фортеці, там же Писарєв, Шелгунов. Журнали закриті. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомі. Звичайно, знають і про ваші зв'язки з Лондоном. Ні, таки справді вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.