Марiя

Иваненко Оксана Дмитриевна

— Підполковник Красовський. Андрій Опанасович, — одрекомендував його Маркович. — А оце наш друг, і мій, і Марієчки, Ілля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернігівської гімназії.

Красовський немов здивувався, почувши це прізвище, та одразу приязно всміхнувся Дорошенкові.

— Ми ще в Немирові разом учителювали, — вів далі Опанас Васильович. — А щоб тобі, Ілько, одразу було зрозуміло, скажу:

Андрій Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича і зараз на його могилу їде, а житиме в Києві.

— Так, знову у милому серцю Києві. Жив я там майже рік, а в п'ятдесят дев'ятому році

мусив поїхати лікуватися від ран до Італії. Потім застряв у Петербурзі, а душею сюди рвався. «Нема на світі України, немає другого Дніпра», їй же право, нема мені кращого місця, як на Україні, у вас. Здається, і люди тут інші. Я радий, що й у вас у Чернігові затримався. От тільки влаштуюся в Києві, перевезу свою жінку й діток з Ревеля, вони поки що там у її рідні.

Він і говорив якось спокійно, довірливо.

— І я чекаю свою жінку й сина, — підхопив Маркович. — Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Італії. Пише, що задумала низку оповідань для дітей з нашої історії, історії України. Це ж скарбниця невичерпна, і майже ніхто ще з неї води не черпнув.

— Дуже мені хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її давно вже знаю, поважаю і люблю.

— Та от її останній лист, — заметушився Опанас Васильович. — Ілько, я ж листа вчора одержав. — Він вийняв листа з нагрудної кишені, прочитав кілька рядків про те, що пише нову повість «Жили три сестры», дає її в «Современник». У Неаполі дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч і не бачив її ніколи, так ретельно узявся до її справ, що Кожанчиков видає оце тепер її оповідання, і гроші, значить, будуть, і, значить, — приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для діток дещо написати. А раніше, як дізналася, що хочемо тут, у Чернігові, газету видавати, одразу відповіла: «Запишіть мене там наймичкою». І, як завжди, з особливим почуттям і підкресленням прочитав Опанас Васильович: «Обіймаємо тебе, наш друже, М. і Б. Марковичі».

Що ж, хороший лист дружини, розумної ділової жінки.

— От як добре! Повернеться ваша Марія Олександрівна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрійком вчитися, — сказав Красовський.

— Це вже як Ілля Петрович віддасть! — засміявся Опанас Васильович. — Там такі друзі! Певне, вже бачить мого Богдася у формі чернігівського гімназиста!

— Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, — мовив Дорошенко.

— Я там буду при Кадетському корпусі, — сказав Красовський, — але я мрію завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, і щоб викладали там українською мовою, і взагалі вчитимемо і виховуватимемо не так, як мене в корпусі.

— Та щоб не так, як і тепер у гімназіях, — додав Ілля Петрович.

Інколи кілька слів — і враз зрозуміють люди, що вони з одного табору. Отак сталося між Красовським і Дорошенком. Чомусь після читання листа Марії Олександрівни Красовський дуже повеселішав.

— Навіть не уявляю, як ваша жінка в Італії може стільки працювати! Це така казкова, чарівна країна!

— От побачите мою Марусю і зрозумієте — завжди і скрізь працює, — похвалився Опанас Васильович, — поспитайте Іллю Петровича, не дасть збрехати, він не тільки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли б чоловік іншої вдачі, ніч я, — ревнував би, їй же богу!

— Ну що ти верзеш! —

почервонів Ілля Петрович.

— Та то я так. Ти ж — свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу самоварчик поставити. Ще й Ніс, лікар, обіцяв прийти. Марусенька й про нього завжди питає: «А яка добра людина Ніс? Усі про нього — о, це добра людина». Питає: «Чи так само мед варить?» Не забула.

Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згадує усі ці дрібнички, які показують, що вона з ним. Він вийшов, і враз, хоч обличчя Красовського не втратило своєї теплоти і доброти, він якось в той же час посерйознішав.

— Я дуже радий, що зустрівся тут з вами, Ілля Петровичу Я хотів вас бачити, бо дещо привіз вашому знайомому, Андрущенкові, з Петербурга, і мені казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дізнатися, де він. Та, певне, і ви мені також розповісте про Чернігів. Оце тільки дихнув на українській землі, і серце зраділо, а потім лише одну фразу кинув візник: «Не хочуть селяни на панщину йти...» Виходить, для них це однаково — стара панщина. Побачив я по дорозі роти солдатів, певне, з екзекуцій або на екзекуції йшли, і завмерло все в мені.

— Селян-бідолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, — зітхнув Ілля Петрович.

— Ні, не принесла «воля» жаданого щастя. Не обманювали себе марними надіями ні Тарас Григорович, ні друзі з «Современника» — Чернишевський і Добролюбов, розуміли весь час, яка це воля буде.

— На Чернігівщині з самої весни неспокійно, — сказав Дорошенко. — Одне село Безуглівка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на панщину виходити припинили і по інших селах своїх людей послали, щоб разом боротися. Аякже, вкупі й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не пошкодують, а правди доб'ються. І дійсно — стояли на своєму, як порішили. Надіслали до них аж три батальйони піхоти на приборкання, хотіли заводіяк забрати, так громада вся, як один, кинулася на військо. Такого ще ніколи не було.

— І що?

— Відомо що! Хіба голіруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врешті сотні перепорото, а скільки в кайданах — у в'язниці потрапили! Не хочуть аж ніяк уставні грамоти підписувати — адже віддають поміщики гіршу землю, черезсмужжя, вигони казна-де, у чортів на болоті, та ще й такі, що й скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От і спаш, от і заганяють її, от і плати або відробляй. А воно ж не то що худобу, гуски нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нікчемний шмат землі, якого пан хоче здихатися, то примушують всілякими засобами.

— Ніде це нечувано, — похитав головою Красовський, — примушувати купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панів не скривдити, щоб їм обидно не було. А головне, що мене обурює без краю, це те, що на приборкання селян посилають солдатів — їхніх же братів і синів, що самі з села вийшли.

— І за екзекуції самі ж селяни платять. А простої — це ж такий розор для селянина, може, ще й гірший за град та пожежу, — мовив Дорошенко. — При мені один військовий прохопився, що по весні на нашу бідолашну Україну на приборкання селян було кинуто тридцять полків кавалерії і тридцять полків піхоти, на саму нашу Чернігівщину більш як чотири полки. Ще б пак, щоб не чекали селяни «слушного» часу! Неспокійно в нас на Чернігівщині та й скрізь на Україні!