Марiя

Иваненко Оксана Дмитриевна

Слєпцову було погано від цієї бурі. Але ж до кого вона могла звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собі місця, знову підійшов до неї, вона швидко написала на клаптику паперу:

«На палубі хвилювання. Дізналися, що знаходиться в ящику, і присікуються до мене. Публіка дуже незадоволена, що ночувала з покійником.

До

того ж, ящик тече».

(Так їй сказав один із старих і, певне, добрих матросів, бо він дивився на неї з співчуттям і жалем).

— Богдасику, віднеси мерщій Василеві Олексійовичу.

Боже! Хоч би швидше Петербург! Вона нізащо не дасть к-инути Митю в море!

* * *

Як не намагалася поліція і ІІІ відділ протидіяти похоронам, — величезний натовп зібрався на причалі зустріти труну Уже не криючися, винесли її з пароплава. За труною, ні на кого не дивлячись, пройшла Марія. Перед нею всі розступилися, і страшно було звернутися до неї і навіть дивитися — таке було в неї обличчя.

У поліції, де було вже занотовано, що «першу звістку про загибель Писарєва подала Маркович комуністу і літератору Василеві Слєпцову», боялися демонстрацій під час похорон, та нічого не могли заподіяти. Кілька тисяч людей проводжали Писарєва на Волкове кладовище. Важку подвійну труну несли всю дорогу на руках студенти. Могила була вирита навкоси від могили Добролюбова. Близько лежав і Бєлінський. Виступали з промовами — Благосвєтлов, Павленков, студенти. Там же, на могилі, Павлепков збирав гроші й відкрив підписку на своєрідний пам'ятник—стипендії студентам імені Дмитра Писарєва. А незабаром за таку «зухвалість» Павленкова заслали.

Дві жінки в чорному впали на його могилу, закидану квітами, і їх з трудом підвели, і одну, зовсім непритомну, віднесли до карети. Одна з них була сестра Миті — Вірочка, а про другу сперечалися. Запевняли, що то Марія Маркович, але вона так змінилася і так щільно вкривала її жалоба,

що навіть переодягнені нишпорки поліції, які повинні були переписати всіх близьких і особливо схвильованих на похороні, — її не пізнали.

Друзі відвезли її додому і перший час боялися за її життя.

Коли вона трохи прийшла до пам'яті, Богдан дав їй листа від Некрасова.

«Лише вам, Маріє Олександрівно, наважуюсь поки що дати цього вірша. Писарєв переніс в'язницю не здригнувшись (морально) і, напевне, так само зустрів би цю могилу, яка тут мається на думці, але ж це виняток — поки що життя являє більше фактів протилежних властивостей, і тому моя думка прийняла такий напрямок. Одне слово — Ви розумієте — так написалось».

Аркушик із листом тремтить перед очима в її руках. Вона читає далі, «як написалось»:

Не рыдай так безумно над ним.

Хорошо умереть молодым!

— «Хорошо умереть молодым...» — беззвучно повторюють бліді вуста Марії.

Митине обличчя перед нею — молоде, живе, ясне...

Беспощадная пошлость ни тени

Положить не успела на нем,

Становись перед ним на колени...

Вона розуміє — Некрасов звертається не тільки до неї. До всіх, до всіх, хто йшов за його труною, хто читав, хто читатиме...

Перед ним преклониться не стыдно,

Вспомни, сколькие пали в борьбе...

А теперь его слава прочна...

Так. Його не забудуть. Він житиме серед молоді теперішньої і прийдешньої.

Але ж лишилася вона, його дружина, його друг, жінка, яку він любив. І це вже до неї, тільки до неї лунають гірко останні рядки:

У счастливого недруги мрут,

У несчастного друг умирает...

Як же жити їй тепер? Марії?

А жити треба було...

1963 — 1983

Київ — Конча-Озерна