Марiя
Шрифт:
Як мама не розуміє його щастя! Чому вона повторює всі ті нісенітниці, що плетуть про Марусю заздрісні люди? Йому було просто смішно, коли б не обурювало до нестями, — скільки романів і полюбовників їй приписували й приписують! До цієї когорти потрапили, звичайно, і Тургенев, і професор Єшевський, і професор Кавелін, і Станкевич. Певне, зараз плескатимуть і про Добролюбова, який насправді закоханий в якусь мессінську панночку. Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе Марія Олександрівна з усіма і любить тільки його. Мати глузливо засміялась, і Саша замовк, і тепер він не хоче бути одвертим з матір'ю. Вона сердиться, що він «поламав свою кар'єру», вона ніколи не чекала такого від нього, улюбленого старшого сина.
І раптом, як італійська трамонтана, що враз усе перешубуршує, у нього все життя пішло шкереберть. Він сам не чекав від себе такої сили почуття, пристрасті. Все відійшло кудись далеко, і йому було байдуже і до кар'єри, і до захисту, і не на тих, поміркованих, обмежених в усьому «правильних» людей треба було рівнятися, а треба було стати гідним цієї жінки, що раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її рівня, і він знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне — тільки б вона була з ним, тільки б вона його любила. Хіба ще кому випадало таке щастя?
«І справді — чого варта пристрасть, коли знаходиться час міркувати про щось стороннє?» — згадав він слова Стендаля. І ще його ж: «У цій чарівній країні слід віддаватися лише коханню. Скрізь у інших країнах це лише копія з італійського оригіналу». Саша усміхнувся і знову розкрив тоненький томик сонетів Петрарки на сторінці з третім сонетом «Trovammi Amor del tutto disarmato» — «Любов спостигла мене беззбройним»...
* * *
Напередодні від'їзду з Неаполя Марія довго гуляла з Миколою Олександровичем. Внизу світилося море вогнів і лише грізно чорнів Сент Ельмо — замок-фортеця, замок-в'язниця.
— Він уже порожній, цей замок, — мовила Марія, — а ще якось моторошно дивитись на нього!
— А замок впевнений, що може бути і ненадовго порожнім, він наче загрожує і попереджає, що з штуцерів може перестріляти всіх, хто добиватиметься справжньої волі. Як сумно все обертається, і тут ошукали Гарібальді, а дома — Польща! «Колокол» починає одверто бити на сполох. Треба швидше додому Засидівся я вже тут. Хочеться бути між своїми От і ви їдете!
— Так мені шкода залишати вас, — призналася Маруся. — Як добре було б поїхати разом у Флоренцію, і Венецію, і Мілан. Ми обов'язково вирішили з Олександром Вадимовичем хоч по кілька днів побувати там.
— Але ж я вже там був.
— Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренції? — лукаво, змовницьки подивилась Марія.
— Не знаю, — якось безпорадно розвів руками Микола Олександрович, зняв окуляри, протер їх, знову одяг — так робив завжди, коли хвилювався. — Не знаю, чи маю право з моїми заробітками думати про власну сім'ю. Усі ж молодші ще на мені Два брати ще малі хлопчики, гімназисти, зараз у Петербурзі Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би спокійним, коли б про них, як рідна матір, не турбувалась Авдотія Миколаївна Панаева. Які вони людяні й уважні — і Авдотія Миколаївна, і Некрасов, та й сам, хоч і легковажний досить, Панаєв! Вони й про мене турбуються, як про рідного, особливо вона. За хлопчиків я більш-менш спокійний, повернусь — вони житимуть зі мною. А в Нижньому у мене ще сестри. Ну, одна заміжня, але ж дві молодші — дівчата на виданні. Одна живе у старшої сестри, а друга у інших родичів. Отак, як у тієї зозулі — по всіх гніздах пташенята розкидані!
— Отак і ми були розкидані по родичах, — сумно згадала Марія. — Коли батько помер і мати віддалася вдруге, мене відвезли до одних родичів, старшого брата — до інших. Я рано вийшла заміж і одразу молодшого братика до себе забрала. Не могла бачити, який він занедбаний, занехаяний росте.
—
Він дуже любив свою матір. Скільки років по її смерті минуло, а спокійно згадати не міг. Правда, він ні з ким не згадував ніколи. Якось, коли він приїхав до Нижнього й пішов із сестрами на кладовище, ті були здивовані — їхній стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на могилку матері і невтішно ридав...
Але зараз, Марії, він тільки сказав:
— Я вже був у Петербурзі, коли мати померла... — І по тону його Маруся зрозуміла, яким це було великим горем.
— Молодші мої брати й сестри зовсім маленькі були, — вів далі він. — Одне незабаром померло, а маленька дівчинка, яка у старшої заміжньої сестри жила, теж невдовзі згоріла.
— Як згоріла? — жахнулась Марія.
— Підійшла до пічки, і її полум'я охопило. Правда, загасили і, може, опіки не такі вже страшні були, а може, так написали, щоб не сердився, що не догледіли, та мала дуже налякалась і за два дні її не стало. Коли що трапляється там у них, завжди в душі себе обвинувачую. Навіть коли хлопчики погано вчаться і кепсько себе поводять.
Марія не сказала, як кожен би на її місці: «Ну, що ви, при чому тут ви?» Вона розуміла, бо відчувала так само.
— І я також... і за братика, і за сестру... І за матір також... Вона знала і завжди боліла за матір — як важко тій живеться, як тепер переїздить від родичів до родичів, як важко їй у брата Валерки, і сама мати признавалась, що найкраще було їй у Машеньки в Немирові, коли приїздила гостювати і намагалась затриматися якнайдовше. Матір зігрівала не лише любов, а та шаноба, з якою до неї ставились і Маша, і Опанас, ніколи й натяком не дорікаючи за важке Маріїне дитинство. «Цілую мамаші ручку», — отак завжди закінчували вони обоє листи. Зараз Маруся уявила, наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провінційних небагатих родичах, сестер-дівчат на виданні, у яких вся надія на столичного брата.
...А своєї особистої, сердечної радості у нього нема... І по-жіночому, просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дівчиною!
Він наче вгадав її думки, якось ніяково усміхнувся. Він згадав сльози на очах Індегольди під час виступу падре Гаванці, її живий інтерес до всього, що діялось тут, її просте, добросердечне, властиве італійкам поводження під час подорожі до Помпеї, її радість, коли прочитала «Salve» на порозі спопелілого дому.
— Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона італійка, у нас багато спільного в духовному житті, — мовив він, але сумно додав: — Та, мабуть, мені й тут не пощастить. Я б хотів дуже, щоб ви її побачили.
— Ну, от і їдемо до Флоренції разом!
— А що, як візьму й поїду, — усміхнувся Добролюбов, — а коли вони швидше повернуться до Мессіни?
— Тоді їдьте до Мессіни, і не відкладайте, повертайтесь до Петербурга з італійською красунею, і там ми з нею познайомимося.
Вони говорили і немов вірили і в італійську красуню, і в швидку зустріч у Петербурзі, а десь там глибоко-глибоко всередині самі дивувались із цих легких припущень, ясних надій — і розлучатися було дуже-дуже сумно.