Марiя

Иваненко Оксана Дмитриевна

— Ні-ні, що ви, навпаки! — заперечив жваво лікар. — Я захоплений, коли бачу таку самостійну, рівноправну жінку!

— О, далеко не рівноправну, — похитала головою з усмішкою Марія. — Хіба де на світі є рівні права у жінок і чоловіків?

— Хоча я переконаний, що багато в чому жінки далеко міцніші за нас, — мовив Добролюбов. — Сприйнятливість і уява у жінок дужчі й багатші, ніж у чоловіків!

— І ви, певне, поділяєте думку Стендаля, — підхопив Чезаре, — що цілковита рівноправність жінок і чоловіків була б най вірнішою ознакою цивілізації і подвоїла б інтелектуальні сили людства, наблизила б можливість досягти

щастя!

Раптом Чезаре мовив зовсім іншим, хоч і зворушливим, але водночас розпачливим тоном:

— Та інколи жінки відвойовують собі рівні права — нарівні з чоловіками гинути в боротьбі.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Аніту дружину Гарібальді, яка поділяла всі труднощі його боїв та походів і загинула в одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої професії, редактором першої газети в Неаполі «Monitoro» була видатна жінка — Елеонора Фонсера. Я був тоді надто малим і не пам'ятаю її, та лишились просто легенди щодо її розуму, краси, енергії. Неаполітанці запевняли, що це була найчарівніша жінка на світі. Кінець її жахливий. Я не буду переказувати історії тих революційних подій двадцятих років у Неаполі, врешті, відомо всім — перші паростки волі були зломлені, австрійці зайняли Неаполь, загнали сотні людей у в'язниці, страти йшли за стратами. Нашу прекрасну Елеонору Фонсеру повісили. Та й перед смертю вона не здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смілива й горда з ворогами.

— Я б хотіла знати про все її життя, — тихо сказала Марія. — Я б хотіла піти з вами на могилу вашого поета Леопарді і перечитати його твори в оригіналі- «Ultimo canto di Saffo», «II Risorgimento», «La sera Festa» («Остання пісня Саффо», «Відродження», «Вечір святкового дня») і особливо «До Італії» — «All Italia»

— Ви знаєте це? Звідки? — здивувався лікар Чеааре.

— За це треба дякувати нашому другові Миколі Олександровичу, — кивнула Марія на Добролюбова, — в його журналі торік була вміщена велика чудова стаття про італійських поетів. У Росії дуже цікавляться вами. З неї я довідалась про ув'язнення Пелліко, який, крім власних поезій, перекладав італійською мовою Байрона.

— А Байрон перекладав його, — вставив Добролюбов.

— Я дізналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поеріо, який помер від ран у Венеції, і навіть про ті твори, що ходять у вас у списках- Беркета і Джусті — про його славетну сатиру «Чобіток-Італію», який носять і Франція, і Австрія і який, нарешті, належатиме своєму народу! Мені б бажалось тільки прочитати все це в оригіналі — адже я вивчаю італійську мову. Вона близька моїй рідній українській своєю чарівною мелодійністю

— О, bellissima signora! — прошепотів Чезаре, з подивом і замилуванням дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивні ці росіяни! Вони наші справи сприймають, як свої рідні Хоча б цей гарібальдієць Мечніков — він лише трохи очуняв і несподівано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого подяки листа лікареві, який тільки-но, нарешті, вирішив привести до нього Добролюбова, не боячися, що це погіршить його здоров'я. І не встиг!.. А сам синьйор Добролюбов, цей російський журналіст! «Його журнал», — сказала синьйора. Значить, він неабияка людина у себе на батьківщині! О, свята Марія! Коли б він не був такий хворий!

Тепер ця молода письменниця. Марія. Чудове ім'я — Марія — близьке

всім народам.

А Марія питала нетерпляче Добролюбова:

— А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Івана Сергійовича, і він не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонім? Ви ж, напевне, знаєте?

— Знаю, — підтвердив Добролюбов. — Це один з вигнанцівполяків, студент Віденського університету, він засланий до Саратова, там познайомився з нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович — це ж просто «ловець душ людських», завжди він уміє знайти потрібну людину і вгадати, чого прагне людська душа.

— Мені здається, це ви «ловець душ людських», — сказала Марія.

— У даному разі я хочу зловити вас, але це бажання і Миколи Гавриловича, щоб ви віддали свої твори в «Современник» — адже саме у нас їм місце!

— З якою охотою! — аж зашарілася Марія. — Для цього і «ловити» не треба! Зараз друкуватися у «Современнике» — найбільша шана. Це наш найпередовіший, найсміливіший журнал, — пояснила вона Чезаре, — і таким він став завдяки Миколі Олександровичу.

— Ну, що ви, — щиро обурився Добролюбов, — а Чернишев ський? А Некрасов?

— Ваша правда, я не заперечую, і Чернишевський, і Некрасов, але ж особисто я їх ще не знаю, а вас...

— Ну, ми ж, як з'ясувалось, давні друзі! — засміявся Добролюбов.

До чого ж мила ця жінка, і як з нею просто і легко!

* * *

— Я «старий горобець», — казав про себе лікар Чезаре. Коли він уперше прийшов з цією русявою синьйорою до її хворого, він одразу зрозумів усе.

Поглянувши на молодого чоловіка, він уже знав, що той заслабнув на дві хвороби. Перша «хвороба» — це була його безтямна закоханість. Стендаль, який так довго жив у Італії і так багато створив про неї прекрасних правдивих творів, в одній з книг написав про різні фазиси душевної хвороби, що зветься любов'ю. «Але вся справа в тому, — писав він, — що нема людей, які можуть врятуватися від цієї хвороби, нема й посібника до врятування від цієї хвороби, нема й інших ліків, як захворіти до кінця».

Лікар Чезаре побачив, як руки Марії спритно й ніжно поправили подушку хворого і як обличчя юнака все освітилося щастям. Можливо, ліки від цієї хвороби вже знайдено!

Юнак був гарний, милий, і навіть кучерява м'яка борідка не робила його соліднішим. Він виглядав зовсім хлопцем, особливо в ліжку, в білій сорочці з м'яким відкритим коміром. Ця борідка видавалася якоюсь декоративною. Марія вийшла, лікар постукав і вислухав хворого. Чезаре побачив, що він, звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було берегтися. Синьйорі, коли їй дозволено було знову зайти, він сказав тільки, що хворий просто застудився, і хай кілька днів полежить, обов'язково полежить.

— Лежатиме! — безапеляційно заявила синьйора, і лікар зрозумів, що юнак її слухатиметься беззаперечно, і не йому, а їй пояснив, що робити, що дати, і пообіцяв невдовзі зайти.

— Звичайно, такий жаль — в Неаполі, в такі розкішні теплі дні хворіти!

— Не треба сумувати, тут, крім ліків, і повітря вилікує! — заспокоїла синьйора хворого, капаючи в чарочку ліки, які вже стояли на столику і які схвалив Чезаре.

І лікар Чезаре раптом подумав: «Коли б такі ніжні енергійні руки були коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадійному, занедбаному стані».