Марiя
Шрифт:
* * *
Того ясного вересневого дня Гаванці закінчив свою промову і зник так само швидко, як і з'явився. Здавалося, він не може ходити поволі, говорити поволі, от тільки майнула його руда грива, його руда борода, долинуло кілька вигуків з натовпу, і площа спорожніла. Люди розходились.
Тоді тільки помітив Добролюбов свого неаполітанського лікаря Чезаре й помахав йому рукою.
— Так от ви де, замість того, щоб полежати, як я вам радив, — похитав лікар головою, але очі, усмішка, міцний потиск руки показували, що лікареві дуже приємно зустріти тут свого пацієнта.
— У вас тут влежиш! — в тон йому відповів Добролюбов. Вони пішли вдвох.
— Мені вже час у госпіталь, — сказав лікар,
— Знову оглядати, вистукувати й вислухувати? — з удаваним острахом спитав Добролюбов.
— О, ні! Я вже вас досить добре знаю, щодо ваших легенів, серця, шлунка! На жаль, ви тільки не дуже ймете мені віри і не слухаєте моїх порад. Та зараз я просто хотів би вас побачити після госпіталю як приємну мені людину, і просто поговорити.
— Давайте зустрінемося в кав'ярні проти Опери, — запропонував Микола Олександрович. Йому самому було цікаво розмовляти з синьйором Чезаре.
— Я захоплю для вас останні журнали. Але що журнали, порівнюючи з тим, що ми бачимо й чуємої Я не міг не зробити гаку перед своїм госпіталем і не затриматися на площі — подивитись на падре Гаванці, на моїх співгромадян, неаполітанців! — признався лікар.
— І це той народ, про якого я стільки перечитав тепер, щоб знати про нього, і в Гондона, Мішо, лорда Гледстона, — мовив Добролюбов. — Гледстон пише: в усій Європі не можна знайти народу лагіднішого, відданішого і слухнянішого, ніж народ неаполітанський. А Мішо ще краще: цей народ любить абсолютну владу своїх королів. Він просить у них ілюмінації, парадів і, в разі необхідності, — хліба.
— А король запевняв: «Мій народ не має потреби думати. Я сам піклуюсь про благополуччя і гідність!» — підхопив Чезаре. — Тим більше, що й піклуватися особливо не доводиться, якщо повірити Лемерсьє, який запевняв у своїй писанині, що зовсім немає якихось потреб у країні, де живуть на вільному повітрі й майже не їдять. Що правда, то правда: їдять мало, бо просто нема за що. Таких жахливих злиднів, що їх набачився я в Сіцілії, важко уявити! Але ж, але ж ви читали в «Revue de Paris» опублікований лист Луї-Філіппа нашому колишньому королю Фердінанду і його відповідь: «Свобода згубна для фамілії Бурбонів». Хе-хе, він напророкував!
— Тому-то й дивно, — мовив роздумливо Добролюбов, — що подих свободи виявив надзвичайні якості народу. Скільки писали про його покору, релігійність, любов до короля.
— І в той же час серед цього «покірного, смиренного» народу загинуло через любов до свободи за приблизними підрахунками з кінця минулого сторіччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловік, а в царювання Фердінанда і Франческа — ще п'ятдесят тисяч. В усіх містах, де пройшов Гарібальді, він звільнив тисячі ув'язнених, і причетних до справи визволення, і зовсім у цьому не замішаних, які сиділи з наклепу або й просто тому, що підвернулися в недобру мить на око поліції і чомусь здалися неблагонадійними. Що ж, це хіба може пройти марно для народу? Для підготовки його свідомості? А таємна література? Пробачте, синьйоре Ніколо, ми нашу розмову продовжимо увечері. От уже мій госпіталь. Тільки прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Ніколо, вже як лікар, ну, до нашого побачення ви можете відпочити? І не забудьте ліки.
— Обіцяю не забути.
— Не тільки не забути, але й прийняти. Отже, після «Ave Maria», а до того — лежати на балконі й дивитись на затоку.
Надвечірня молитва «Ave Maria» була для всіх завжди визначенням часу.
Спочивати? Це було неможливо. Не терпілось, і треба було швидше писати — і про цю метаморфозу неаполітанського народу, і про підступну тактику Кавура щодо Гарібальді, і про падре
Так, як він і чекав — знову Некрасову довелось говорити з цензором з приводу його статті про оповідання письменниці Марка Вовчка «Черты для характеристики русского простонародья». Невже викреслять ті сторінки, де він пише про дівчинку Машу, її неспроможність працювати на панщині, її жадобу волі? В голові лунали слова падре Гаванці: «Що мені ця затока, ця краса без волі...»
Невже Некрасов і Панаєв не відстоять його праці, яка була його боротьбою, його вірою?
Оповідання Марка Вовчка, незнайомої йому особисто жінки, привабили саме тим, що вона розповідала не про якісь там особливо кричущі зловживання панів, ні, вона писала про звичайних панів, звичайних кріпаків, звичайні їх взаємини, але саме виявляла суть цього ганебного становища, що спотворює людину, і .цим наче суд історії чинила.
Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзі, шкода, що не познайомився з нею в Парижі, — розминулися. Навіть точно не могли сказати йому земляки, де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росії?
Він тут уже, в Італії, про неї писав, тут же нещодавно закінчив статтю і про останню драму Островського — «Грозу». Над цією статтею він працював з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним такий знайомий Нижній Новгород, береги Волги і той темний, безпросвітний побут, який і він знав дуже добре, і до Катерини він пройнявся живим співчуттям, наче знав її в житті. «Луч света в темном царстве» — так назвав він свою статтю. І дуже йому хотілось, щоб і його молодші сестри, з якими він так рідко бачився, ніколи не розмовляв ні про що, крім родинних справ, вряди-годи листувався, але любив їх ніжно, жалів, що ростуть сиротами по родичах, хотілось, щоб прочитали вони його статтю, зрозуміли його думки, замислились. З російськими невідкладними «боргами» було покінчено, він може перейти до італійських справ. А втім, мова буде про одне про людину, її свободу, її права на життя, на щастя, і не тільки про поодиноку людину, про народ. Народи!
Але ж треба написати такою «езопівською мовою», щоб читачі розуміли, а цензура — ні. Невже, читаючи про кліщі цензури в Італії, читачі не згадають свою ріднесеньку?
Або про втручання короля Фердінанда в справи морального виховання народу: приміром, яке велике державне значення має висловлення короля про те, якої довжини мусять бути спіднички у артисток балету, а трико — обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачів!
Хто не згадає при цьому турботи російських імператорів про наш балет, що набувало значення державної діяльності!
І головне, головне, найбільше, найбарвистіше і проникливіше хотілось написати про героя народу — Гарібальді.
Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться зараз, після цього народного піднесення на площі, написати в свій «Современник»...
Синьйор Чезаре наказав не забути про ліки?
Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторінку і прийму.
* * *
Лікар Чезаре трохи запізнився. Уже минула година після «Ave Maria». Він прийшов занепокоє.ний і схвильований, зовсім не схожий на того щасливого й піднесеного, з яким Микола Олександрович розійшовся удень після проповіді отця Гаванці. Але Микола Олександрович не здивувався, він звик до блискавичних змін у настрої свого неаполітанського приятеля. Та начебто змінювався не лише настрій, а й зовнішній вигляд, і навіть вік. Сьогодні на площі він здавався зовсім молодим, — зараз це була серйозно стурбована людина на всі свої шістдесят п'ять.