Марiя
Шрифт:
Ніщо не нагадувало приміщення літератора, поета. Але потім думала — с-аме така обстановка і мусить бути у Некрасова, адже він сам зовні ніяк не відповідав образу поета, «печальника горя народного», як уявляло багато його читачів і прихильників!
Марія з цікавістю розглядала: скрізь висіла мисливська зброя, стояли чучела різних звірят та птахів.
А у великій залі кожного, хто приходив уперше, несподівано лякала величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Ні, не живі, звичайно, а також чучела.
— Це я сам забив, — пояснив тоді Некрасов не з пихатою гордістю
Потім ведмедиця і ведмежата вже не лякали Марію, навпаки, приходячи сюди, їй хотілося підморгнути їм і спитати: «Ну, як тут у вас? Як Микола Олексійович? Як його здоров'я?»
Сьогодні, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе знайоме птаство та звір'я, і стіл, за яким розміщувалися усі співробітники на некрасовських обідах, і конторку, де він писав, і вікно, що виходило на Литейний і з якого видно було будинок департаменту уділів з тим під'їздом, славнозвісним під'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачів-мужиків і, схвильований гнітючою сценою, написав свої «Размышления у парадного подъезда».
І велика кімната, і спальня Некрасова — його кабінет водночас, — і інші кімнати виявляли характер самого хазяїна — роботящий, ніякої вишуканості, близький природі й люблячий її.
Марія згадала кабінет іншого енергійного завзятого видавця, теж захопленого своєю діяльністю — П'єра-Жюля Етцеля.
Захопленість, талант видавця — це було в них спільне, але до чого вони були різні! Елегантний і в старості, француз до самих кісток — один; другий — до самих кісток — росіянин, великий організатор російської журналістики. До того ж поет, твори якого ставали народними піснями. Зовні — дуже скромний інтелігент, російське просте обличчя, одразу здається він суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, — але гляне добрими уважними очима, і враз змінюється враження, і зникає ніяковість і скутість, і раптом помічаєш у наче недбалому звичайному одязі.елегантність і смак.
— Ну, отці, значить, домовились, з богом, — почула вона голос Некрасова за дверима, усміхнулась на це його звичне звернення «отці», — він часто й далеко молодшому за себе казав: «так от, отець», — і це одразу знищувало межу, стіну між визнаним майстром і юнаком. Що ж за «отці» були зараз у нього? Е! Таки справді «отці»!
З кабінету вийшли Салтиков, Слєпцов і Єлисєєв. Певне, тільки-но відбулась якась важлива розмова, бо навіть завжди наче застигле суворе обличчя Салтикова виявляло хвилювання. «До чого й вони не схожі на письменників! Хіба що Василь Олексійович! Салтиков — поважний чиновник, недарма був віце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тільки рясу —справжнісінький піп!»
Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не неприємністю якоюсь, а чимось
— Чом ви раніше не прийшли, Маріє Олександрівно? Нам таки довелося обмірковувати та сперечатися, — тиснучи руку, сказав Єлисєєв. — І в нас давно не були, дружина питала, куди поділися.
— А що ж таке обмірковували? — зацікавилась Марія.
— Микола Олексійович вам розповість. Одне слово — готуйте новий роман! — інтригуюче повідомив Слепцов.
Він був так само красивий, діяльний,,іяк і тоді., коли вони вперше познайомились, хоча за ці роки зазнав стільки невдач у своїх починаннях. Хоча б із славнозвісною Знаменською комуною! «Знаменською» вона звалась тому, що організована була на Знаменській вулиці. Зібралося кілька молодих жінок та чоловіків, щоб жити комуною і запровадити в побуті ті ідеали, про які стільки скрізь красномовно говорили — самостійна праця, спільні витрати. Та нічого з того не вийшло. Одні нічого не вміли й не хотіли робити і пред'являли лише великі претензії, інші хотіли — та не вміли, усе було безладно, всі когось обвинувачували, а найдужче самого Василя Олексійовича, який один працював, про все турбувався, всіх намагався примирити і мусив зовсім закинути свою літературну роботу, хоча з перших же кроків мав заслужений успіх. Врешті, «комуна» стала буквально притчею во язицех у Петербурзі — чого тільки не плели про неї!
Як Марії шкода було відданого захисника жіночих прав Слепцова, коли вона чула неймовірні плітки про нього і про життя комуни. Вона й недовго проіснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексійович не занепав духом, не розчарувався у своїй діяльності!
— Готуйте, готуйте новий роман і давайте швидше! — повторив він.
— А він уже майже готовий, — в тон йому відповіла Марія, — але ж куди давати? Хто його візьме? — Вона вже догадувалася, в чім справа, але вдавала, що нічого не розуміє. — З Благосвєтловим я не хочу мати справи!
— Тільки з нами! Тільки з нами! — насварив жартома пальцем Слепцов.
— Вірно, отець, — підтвердив Некрасов, — новий роман Марії Олександрівни нам буде дуже до речі.
—Та поясніть же! Адже «Современника» нашого нема.
— Хай уже Микола Олексійович розкаже. Панове, ходімо. Вашу ручку, шановна Маріє Олександрівно! — статечно мовив Салтиков.
Він її справді шанував, строгий і немов завжди сердитий Салтиков, і Марія це знала й не боялася його, як багато інших літераторів.
— Так ви мені розкажете? — спитала нетерпляче Марій, коли вони залишились самі. — Вам дозволили журная? Новий Журнал вести?
— Не зовсім так, — сказав Некрасов. Він, як і його друзі, був також у доброму, піднесеному настрої, і вже не вперше Марія відзначила, які в нього хороші проникливі очі і як з ним усе попростому.
— Що тут довго розповідати? І вам же зрозуміло, що треба, нарешті, згуртувати наші сили. От я й підписую угоду з Краєвським на «Отечественные записки».
— Ви з Краєвським? «Отечественные записки»? — Марія була просто ошелешена. — Адже це зовсім іншого напрямку, ніж був «Современник»!