Марiя
Шрифт:
Раптом ще одна ниточка зв'язала їх. Навесні цього 1867 року Некрасов із сестрою і лікарем їздив лікуватися до Італії.
Правда, ще з ними їздила артистка французького театру в Петербурзі Селіна Лефрен-Потчер, яка ненадовго заступила Авдотію Яківну Панаеву в житті Некрасова, але про неї Анна Олексіївна не згадувала.
Анна Олексіївна згадувала життя у Римі, зустрічі з земляками, нові знайомства з російськими художниками, яких завжди було багато в Римі, і з особливою приємністю згадала про знайомство з подружжям Якобі — Валерієм Івановичем і Олександрою Миколаївною.
* * *
Для
Валерій Іванович, перебуваючи в Римі як стипендіат Російської Академії художеств, зайнятий був своїми картинами. Олександра ж Миколаївна, яка немов подорослішала, ще дужче жадала працювати сама, а не обмежувати своє життя лише турботами про сина та чоловіка. За порадою видавця Солдатенкова вона вирішила познайомитися з італійськими народними школами й написати статтю про освіту в Італії. Відвідуючи різні школи, Шура згадувала, як у Парижі ходила в різні дитячі установи з Марією, і часто шкодувала, що її нема тепер із нею, -не можна поділитися враженнями, порадитись. Ще дужче вона почала цікавитись політичним життям Італії і, стикаючись з простим народом, всією душею була на боці гарібальдійців. А серед росіян вона більше сходилася тепер з революційне настроєними молодими людьми, як брат Валерія Івановича — Павло Іванович, які всілякими шляхами проникали до колишніх гарібальдійських загонів, тепер розпорошених, але ці загони стягалися, об'єднувалися, були напоготові стати під червоне знамено визволення Рима з-під влади папи і чекали, чекали голосу свого Джузеппе.
Все частіше виникали сварки і непорозуміння в Олександри Миколаївни з Валерієм Івановичем, який ревнував її до цих молодих людей і до літературної праці. Взагалі, те, що полонило його перші роки — самостійність, якась цільність її натури, цієї ніжної юної красуні, тепер наче дратувало його.
Художник Верещагін, також стипендіат Академії, який працював над картиною «Побачення ув'язненого з родиною», саме в цей час змалював чудесний портрет Олександри Миколаївни. Портрет вийшов напрочуд вдалим, не просто подібним до натури, а наче він уловив саму її сутність. Правда, Шурочка була на ньому замислена і навіть трохи смутна, але з тим виразом чистої доброти і уважності, що так полонив людей і перемагав найзаскорубліші серця.
Про сімейні нелади чужі, звичайно, не знали, Некрасов був радий знайомству і ділився своїми враженнями, вважав, що обоє вони люди розвинені й розумні, і, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрі Миколаївні в її літературній діяльності. Сам Некрасов спочатку, навпаки, не дуже сподобався Шурі. Та так, між іншим, було з багатьма, хто його вперше бачив. У своєму щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона записувала:
«15 травня. 1867
«16 травня. Вранці з своїм лікарем приїхав Некрасов. Він несимпатичний, носить на собі печать якоїсь внутрішньої тривоги».
Але це було перше враження. Чим далі, тим хотілося більше бувати разом.
«Пішли снідати з Некрасовим до Nassari, він не один: з ним приїхали, крім лікаря, француженка та ного сестра Буткевич. Після сніданку поїхали в Ватікан...
Некрасов подарував мені на пам'ять свої твори».
Некрасови умовляли Олександру Миколаївну поїхати з ними до Неаполя на кілька днів. «Я зовсім готова, тільки Валерій сприймає все це з якоюсь злобою та незадоволенням». Шурочка не поїхала.
«24 травня. Сьогодні увечері повернувся з Неаполя Некрасов, надіслав мені дерев'яний ніж з Сорренто». При цьому була записка Некрасова, в якій писав: «Прошу дати мені банок, бо за російською прикметою — ножі дарувати не слід, навіть дерев'яні».
«25 травня Некрасов, лікар і м-м Буткевич приїхали до мене:
мені нездужається, але тому, що вони завтра їдуть, я вирішила вийти. Разом з ними обідала».
Врешті, вона насмілилась і потім, щаслива, записала до щоденника:
«Увечері читала Некрасову своє оповідання, і він знайшов, що дуже добре написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий і його дочка надто багато плачуть і скаржаться на своє горе, мало відчуваючи журби про загальну справу...»
Та Шурочка, як і в Парижі з Марією, була ще молода, гарна жінка, з усіма багатьма притаманними жінкам рисами, і, як у Парижі, завжди в щоденнику перераховувала всі подарунки і покупки, так і зараз після думки Некрасова про її оповідання все ж таки записала: «Я подарувала Буткевич камею (голову медузи), вона мені плаття, квіти, пудру».
Але вже 26 травня треба було прощатися.
«Була цілий день з Некрасовими, їздила ввечері провести їх на залізницю, він обіцяв умістити мою працю, сам надарував багато книг, обіцяв писати».
8
Ну що ж, хіба скласти руки, що «Современник» заборонили зовсім? Звичайно, з його загону вирвано таких міцних бійців, але ж не припинилося життя, воно йде, вимагає праці, боротьби. Треба боротися, треба ризикувати!
Да! будем лучше рисковать,
Чем безопасному безделью
Остаток жизни отдавать...
Так Некрасов у своему вірші сказав, і нові, з погляду декого з старих соратників, неймовірні, несподівані плани вже народжувалися в його голові...
Спочатку вони здивували і Марію, але вона швидко зрозуміла їхній сенс, і її все дужче притягав будинок Краєвського на Литейному проспекті.
Там раніше містилася редакція «Современника». Там жили Панаєви й Некрасов. Панаєв помер. Авдотія Яківна Панаева, після важкого остаточного розриву з Некрасовим (ні для кого не був таємницею багаторічний зв'язок її з Миколою Олексійовичем), тепер вийшла заміж за скромного працівника «Современника» Головачова і переїхала звідси. У будинку на Литейному лишився жити Некрасов, і всіх соратників по журналу завжди тягнуло сюди.
Марію здивувало, коли вона вперше завітала на квартиру Миколи Олексійовича.