Марiя
Шрифт:
Він приїде і все розкаже. Він бачитиме це жахливе, ганебне життя на власні очі.
Вона нікому нічого не казала, вона чекала. Приїде Володя і з ним вона зможе дати волю і сльозам, і словам. Вона вірить, що молодший син не покине її. Але чому він зупинився у цьому вовчому лігві? Йому ж, певне, неприємно.
Може, це жертва для брата, щоб не образити його, жертва для неї, матері, щоб потім усе докладно розповісти.
Володя повернувся з Парижа веселий, змужнілий, якийсь трохи не такий, яким поїхав.
Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох і наодинці він докладно про все розповість.
Але він почав одразу, розбираючи чемодана і виймаючи подарунки, тут же, в присутності Іполита.
Це тобі Саша й Марія Олександрівна передали А це Іполитові. На, не заздри, незабаром і ти поїдеш. Мамочко, я у них чудово провів час.
Тетяна Петрівна не перебивала, вона мовчки здивовано розглядала фулярові хустки, якесь матіне-накидку.
Вона, вона, вовчиця, передає разом із Сашею їй подарунки!
— Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! «Маша» — він, Володя, зве її просто Машею, наче це дружина його брата.
— Мамочко, вони найняли чудесний будиночок у передмісті Парижа, з садком, і Сена недалеко, і ліс. Маша дуже задоволена, що можна гуляти, бути на природі і в той же час дуже швидко опинитися в центрі Парижа — сполучення там прекрасне. Я просто радів, що зупинився у них, не мав справ із готелями і ні про що не турбувався. Знаєш, там же тепер з ними живе Машина мати, така мила старенька, освічена, добра. Вона порядкує хазяйством, а Маша і Бритя працюють.
«Бритя» — так звали Сашу брати в дитинстві.
Кожне повідомлення кололо серце Тетяни Петрівни. Вона уявляла богемне паризьке життя, хвіст поклонників і коханців, поневіряння її бідолашного сина, а виявляється — там сім'я, щаслива сім'я, навіть мати з ними — «мила старенька» — не вона, Сашина мати, а мати ненависної Марії.
Володя який не був легковажний та веселий, а помітив розгублене, сумне обличчя матері. Він лишив свій розкритий чемодан, сів коло неї і обняв.
— Мамо, ти не хвилюйся. І ти зміни своє ставлення до Маші, до Марії Олександрівни. Я її дуже полюбив.
О! Вона причарувала і цього юнака!
Але Володя зрозумів її переляк. Він насварив жартома пальцем і мовив:
— Мамо, Марія Олександрівна мені стала як сестра. Але, слово честі, я заздрю Саші. Я б хотів, щоб мене любила така жінка, я б хотів, щоб у мене була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ятаєш, якими фарбами малювала ти мені цю підступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж тоді добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти знаєш, мамо, я скажу тобі правду — нашому Бриті саме така дружина й потрібна була.
— Дружина? — перелякано спитала Тетяна Петрівна
— Ах, мамо, ну що за забобони! Я ж тебе завжди вважав передовою людиною.
Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списані зошити.
— Він багато чита«, слухає лекції, і вона, вона в усьому бере участь. Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого Саші! Він так змінився, посоліднішав, ти б його не впізнала, він тепер серйозно, навіть із захопленням працює. Ти це бачила раніше? Він серйозно вивчає справу перевиховання малолітніх злочинців. А які в них цікаві люди бувають! Я познайомився з нашими російськими художниками, чоловік і жінка Якобі, між іншим, як і наші голубчики, невінчані. Подумаєш! У Парижі на це ніхто й уваги. не звертає. А Машу дуже поважають скрізь. Вона працює. безупинно.
Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього від неї не віднімеш.
— Ти даремно так береш до серця, мамо. Саші .нашому пощастило. Хіба тут він міг би знайти таку подругу душі?
— — А як його здоров'я? — упалим голосом спитала мати, Володя трохи посерйознішав.
— Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковість від батька, а легенями у нього негаразд, і дуже добре, що вони живуть не в самому Парижі, а в передмісті, на свіжому повітрі.
Так, він хворий, її син, його божевільна любов розслабила дужче його слабке здоров'я, а її, її нема поряд із ним.
— Вона його любить? — спитала тихо мати.
— О! — Володя знову прояснів усмішкою. — Я ж: тобі кажу, що я йому заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала і не кинулася виконувати, а коли йому зле — так усі ж ходять навшпиньках, вона не відходить від нього, а мамаша вже й не знає, що приготувати, як побалувати. Серед близьких знайомих е дуже хороший молодий лікар Карл Бенні, це їхній друг і домашній лікар. Він, звичайно, закоханий у Машу і коли хто в сім'ї хворий, то він і вночі прибіжить.
— Закоханий! — зітхнула мати.
— Ну, в неї ж усі закохані, — засміявся Володя, — інакше не може бути. Але для неї наш Бритька — принц, цар.
— А вона для нього?
— О, вона для нього божество, яке випадково опинилося на землі. Я присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тільки .її наполегливість примусила Сашу так працювати над собою, писати статті, закінчити проект. Ти ж сама знаєш, вія був досить байдужий до всього — робив, учився, бо так годиться. Ти ж сама знаєш, навіщо обманювати себе? А зараз — він щасливий, .'розумієш, щасливий.