Марiя
Шрифт:
Шкандибаючи, він причвалав до віконця.
— Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко — Зуня — наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана!
— Так я ж бачив Казика й раніше, і тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит — він же офіцер!
— Значить, він як офіцер буває тут! Треба неодмінно зв'язатися з ним і з Зунею! А я хворію далі, і нога не дає мені ходити, — мовив Антось, вкладаючись знову на нари.
Він недаремно оглядав усі кутки, не тільки в камері, а й у коридорі, куди інколи вночі виходив, недарма він розпитував фельдшера, чи далеко до тюремної лікарні, а потім зітхав
— Матка боска! — вирвалося у нього. — Я ж міг його проковтнути!
— З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! — захвилювався Антось.
— Ой, тут треба не читати, а розглядати...
На крихітному цигарковому клаптику папірця було точно намальовано план фортеці, позначена тюремна стіна над глибоким яром і пункти, де вартують караульні, а головне, було підписано і вказано стрілкою, що під стіною мусить проходити давній підземний хід!
Антось довго міркував над цим пожмаканим папірцем, врятованим від зубів Тедзика. Антося ніхто нічого не питав, його не чіпали, поки він сам не поділився своїм планом.
План був ризикований, готуватися треба було довго, та він усіх захопив.
— Ми робимо підкоп. Нам треба мати вихід, хоча б найвужчий, щоб дістатися цього стародавнього підземного ходу. Ні, не з нашої камери, це неможливо, з підвалу, куди є вхід з нашого коридорчика і яким ніхто не користується, як уже ви всі помітили, бо це занедбане підвальне приміщення, де звалений різний мотлох, і от із нього, з цього підвалу, треба підкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому плані, що нам надіслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас уже такі налагоджені зв'язки з частиною варти, що тепер ви всі просто гуляєте спокійно собі в коридорчику, палите цигарки й базікаєте з черговими офіцерами.
— З тими, яких оплела Зуня! — вставив Тедзик.
— І яких підкупляє весь час. Але ж довіряти їм, звичайно, не можна, те, що передаємо записки, — і то велика довіра і риск. Так от, коли, нарешті, нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночі ми тікаємо невеличкими партіями, виходимо над яром, спускаємось до Дніпра, а там уже справа легша. Попереджую — підготовка довга, риск великий, хто не наважується — хай все ж таки присягнеться найсильнішою присягою, що мовчатиме й нікого не викаже ані за яких обставин. Можливо, ті, проти кого нема явних прямих доказів, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибір або шибениця...
— Я однаково з тобою, — сказав Тедзик.
Присягнулися всі, так, як присягалися їхні батьки, вони самі, як кожен, хто тікав «до лясу» й починав боротьбу. Тепер знали — це присяга на смерть, і відбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної нічної тиші. Відтоді всі й почали потай і вголос, власне, впівголоса, майже пошепки молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який має бути навесні, — про це також повідомили їх співчуваючі офіцери, — вони могли
Антось керував усім. Його слухали беззаперечно, хоч він ніколи не наказував, а коротко й розумно доводив. Інколи гірко замислювався Тедзик: чому ж, коли такі розумні віддані люди, як старий Коперницький, Стефан Бобровський, Антось Юр'евич, інші, стояли на чолі «рухавки», чом так усе вийшло жахливо? І чи не надто був благородний вчинок Антося — спокійно там, у селі, покласти зброю на вози і цим довести, що вони не з боєм. ідуть до селян, а несуть волю! Але ж у інших рейдах з тих або інших причин теж повстанців було переможено...
— Це образливо, гірко, — сказав він Антосеві уже тут, у тюрмі. — Ми йшли до них з відкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
—- Що ж, хіба вперше люди побивають своїх пророків? Згадай Голгофу... Та ти не вважаєш, Тедзику, що найдужче винні ми самі, наші проводирі? Адже і серед нас, хто брав участь і хто тільки допомагав, хіба було цілковите взаєморозуміння щодо остаточної мети? І зараз, коли наші сміливі дівчата, як «Чорний ангел», як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, і раніше, коли наші збирачі ходили з кружками по всьому південному й західному краю начебто для бідних, — а насправді на потреби .«рухавки». І всі поляки про це знали, і давали хто що міг, адже навіть і магнати давали немало, але ж вони мріяли про відновлення, своїх можновладних прав, а зовсім не про права, того бідного люду, якому треба, було втлумачити, що ні. землі, ні волі ані з царських, ані з панських рук він не матиме. Яку ворожнечу зараз знову розпалили між поляками, українцями, росіянами, яку. дику ненависть розвивають!
Оце було найболючіше, адже' і в тій юрбі, що напала на нас, було кілька найманих заводіяк, а решта хіба розбиралася, хіба розуміла? Але ж її, як і всяку юрбу, захопив дикий момент, коли діють, не усвідомлюючи, собі ж на зле. Ні, нам ніяк не можна загинути й занапастити наше справедливе діло, — твердо закінчив Антось, — а поки що — змінимо наших копачів — риємо, риємо далі! Ходімо, Тедзику!
І вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стіну і молились, молили хто долю, хто матку брску ченстоховську, хто Єзуса Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки довше, ніж йому належить. Особливо вночі.
Ніколи не забути тієї, останньої, ночі. Втечу вже не можна було відкладати, як не можна було вже відволікати явку на допит Антосеві Останні дні Антось весь час був у підземеллі, але перевірку робили вже давно абияк.'Антось мав тікати першим. з'ням ще три товариші. Якщо втеча пройде щасливо, за першою партією за кілька днів втечуть ще кілька... З яру над Дніпром вони мають дістатися за Видубецький монастир, в останній записці з волі, зашифрованій. Звичайно, було зазначено, де на них чекатимуть коні.
— А як же спуститись до Дніпра цим яром? Та» тільки скотитися можна! — сказав Бронек, теж з «першої черги».
— А хоч би й так, — спокійно сказавАнтось.
— Зараз у Ярах ще сніг, — легковажно зауважив Тедзик, — не боляче буде котитися.
— Побачимо, як ти там пожартуєш, — образився Бронек. Так, ще сніг не розтанув. Була провесінь, ще холодна мінлива провесінь, з різким вітром, мокрим снігом, сірим хмарним небом. Першим ліз Антось — коли що не так, він перший прийме на себе удар долі. За ним Тедзик. Потім Бронек.. Потім Михась.