Лимерівна

Мирний Панас

Маруся. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.

Кнур. До мене? Чого?

Маруся. Хотів вас прохати…

Лимериха (перебиває). Знаю, знаю… Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи… Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає… Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!

Кнуриха. Ну, вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же проглине невістку!

Знаю я її.

Кнур. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справжній Шкандибенко!

Лимериха. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п’ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він матері своєї слуха, - то-то люди і наказали таке.

Кнур. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки недостає.

Лимериха. Та хай у його і недостає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!

Кнур. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?

Лимериха. Та об тім же, що Наталя не хоче.

Кнуриха. А як не хоче, то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!

Лимериха. Та вона молода - дурна! Не знає свого щастя, через те і не хоче… Оце я і зайшла до вас поради попрохати.

Кнур. Якої ж тобі поради від нас треба?

Лимериха. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе, - такі вже вірні та щирі подруги!.. То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї… Ото і Шкандибенко за тим приходив.

Кнуриха. Отаке вигадай: тебе не слуха - чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо та вона буде нещасна, - не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!

Кнур. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?

Лимериха. Не що ж то й що!

Кнур. Хто ж такий?

Лимериха. Я вже не знаю, як і хвалиться вам… Василь ваш.

Кнур. Василь?

Лимериха. Еге ж, він. Я його не ганю: він хлопець моторний, тільки що ж у його є?

Кнур. Василь? Хм!.. (До Марусі). Іди, лишень, дочко, відсіль; тобі не пристало такої розмови слухати

Маруся. Я, тату, піду до Наталі.

Лимериха. Іди, моя дитино! Іди, моя рідна! Іди, розговори та розвесели її. Не давай їй плакати та побиватися.

Маруся виходе.

Кнур. Василь… Відкіля ж ти знаєш, що він? Хіба хвалилася вона?

Лимериха. Вона то не хвалилася; та я добре знаю, що він.

Кнур. Добре; я на самоті з ним побалакаю.

Лимериха. Поговори, куме, побалакай, голубе. Умов його - хай одкинеться від неї. Чого йому до Наталі приставати? Він собі другу знайде, з більшими достатками… Знаєш, щоб не гаяти часу, то хоч і зараз побалакай. Ми з кумою підемо… Ходімо, кумо, до мене; ходімо до моєї

Наталі, там же й Маруся.

Кнур. Ідіть, а я побалакаю.

Лимериха і Кнуриха виходять.

ВИХІД VII

Кнур (ходячи по хаті). Василь… Невже правда?.. Василь… Я ж його малим до себе взяв, ростив, годував, на добру путь наставляв… І вийшов з його парубок на все містечко: чесний, розумний… Кращої пари моїй Марусі не треба, кращого сина мені не нужно… Хм… а тепер?.. Та невже цьому правда? (Виходе на поріг, гукає). Василю! Василю!

Василь (знадвору). Чого-о?

Кнур. Іди, лишень, сюди на час.

Василь. Та хотілося б воза домайструвати.

Кнур. Віз і підожде, а тебе треба.

Василь. Зараз.

Поти Василь увіходе, Кнур задуманий ходе по хаті.

ВИХІД VIII

Василь (увійшовши). А що тут таке треба?

Кнур (стає, дивиться неспокійно йому у вічі). Слухай, Василю… (Затинається.)

Василь. Слухаю.

Кнур. Кажуть, либонь… Ти сядь, сядь… бо я довго тебе буду питати.

Василь. Та я й постою.

Кнур. Ні, сядь. Та дивись мені у вічі прямо, та кажи по правді.

Василь (усміхаючись). Що це ви, батьку, наче мене сповідати збираєтесь?

Кнур. Сповідати, сповідати… Я хочу тебе дещо розпитати та й тобі розказати.

Василь сідає.

Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий, та своїх дітей не було… Ото вони і напалися на мене: візьми та й візьми собі за сина… Той хлопець, Василю, був ти.

Василь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.

Кнур. Не перебивай!.. Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей - буде годувальником, а не пошле - візьмемо за сина.
– Ну, добре.
– Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати… Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все… Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали… Уже п’ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю: може, оце вже коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо… Все єдно, як свою дитину, кохатимемо… І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй… щоб, бач, дивилася і бачила… з ким, може, бог судить їй і віку дожити.