Лимерівна

Мирний Панас

Ой горе, горе

Та чорні брови;

Ще більше лихо

Та карі очі!

Що чорні брови

Не до розмови,

А карі очі

Не сплять серед ночі!

Увіходе Шкандибенко.

Карпо. Здорова, Марусю. Чи батько дома?

Маруся. Немає… Нащо тобі?

Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).

Маруся.

Вони пішли на хрестини до сусіди.

Карпо. Шкода.

Маруся. Що ж там таке?

Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?

Маруся. Сорочку вишиваю.

Карпо. Кому?

Маруся. Парубкові.

Карпо. Якому?

Маруся. Та вже ж не тобі!

Карпо. А якби й мені?

Маруся. У тебе є та, що пошиє.

Карпо. Хто ж мені пошиє?

Маруся. А Наталя?

Карпо (весело). Наталя?.. Якби то вона пошила!

Маруся. Попроси, то й пошиє.

Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.

Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.

Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!

Маруся. Чого: вже?

Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу - то вона й одвернеться.

Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?

Карпо. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.

Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.

Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!

Маруся. Що ж видно?

Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!

Маруся. Кого?

Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!

Маруся. Авжеж, не знаю.

Карпо. О, ти не знаєш!.. Всі ви, бачу, однакові.

Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.

Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?

Маруся. Якого Василя?

Карпо. Вашого!.. приймака… Щоб йому…

Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!

Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?

Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що - Василь? Наталя - давнього, значного роду, а

Василь - приймак безродний, та й годі!

Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.

Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!

Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.

Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.

Карпо. А Наталя не кохає Василя?

Маруся. Авжеж, ні.

Карпо. Кого ж вона кохає?

Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.

Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.

Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.

Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?

Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе - язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?

Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!

Маруся. Що ж я таке?

Карпо. Ти… друга річ… Ти - доступна… а Наталя - бог його знає!
– як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу - таке мене візьме, - язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!

Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, - Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, - у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!

Карпо (радо). Е-е… їй-богу?

Маруся. Що ж л тобі брехати буду?

Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?

Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам - то слухай тільки свого доброго розуму.

Карпо. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.