Лимерівна

Мирний Панас

Маруся. Та йду, йду… А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то - знаєш, які вони? (Убік). Шкода мені її; нещасна, як то побивається!.. Ох, та й моє серце чогось-то б’ється, коли я побачу його… Жаль мені її та й себе шкода… Як там кажуть: і туди - пече, і сюди - боляче… Василю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами).

Наталя (сама). Господи! у мене серце від щастя мре і розум міниться!

Василь іде похнюпившись, не примічаючи

Наталі.

Наталя. Здоров був, Василю!

Василь (углядівши, усміхається). Наталя!.. Здорова, здорова!

Наталя. Куди се ти йдеш, так замислившись та загадавшись?

Василь. Вийшов погуляти, тугу розносити… Думав: тут хлопці-дівчата співають, аж і не чутно нікого.

Наталя (хоче жартівливо). То ти так слухав… Скільки їх тут було та співало, - аж обридло, слухаючи.

Василь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?

Наталя. Справді, обридло… Гуляють, жартують, регочуть…

Василь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?

Наталя (журливо). Не милі, Василю!

Василь. Чого ж се так?

Наталя. Так… Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!

Василь. Чого ж воно так важко та нерадісно?.. Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.

Наталя. Ходімо…

Ідуть, сідають.

Василь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?

Наталя (тихо). Через тебе, мій голубе!

Василь. Отак!

Наталя. Ти все щось думаєш-гадаєш… Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?

Василь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?.. Як твої очі, та чорні брови, та твоя ласка щира, - от і все моє багатство!

Наталя (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!

Василь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.

Наталя. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий… тікаєш людей, мене цураєшся?

Василь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо - сумно між ними.

Наталя. Чого ж воно сумно?.. Скажи, бога ради!

Василь (подумавши). Того, що все не до ладу… Один одного їсть, один одного насідає… Гірко, противно робиться на те дивитись!.. Іноді світ би за очі зайшов, щоб тільки того не бачити!

Наталя. Що тобі до людей? Ти сам себе знай; сам себе бережи.

Василь (гаряче). А я де живу? Не між ними валандаю? Не їх вчинки щодня

бачу? Не вони зачіпають мене?.. І приймацька доля їм на заваді!? І вона їм руба у горлі стає, очі дере!.. їм заздро, що приймак, не маючи нічого, ні об чім не жалкує; завжди, бач, покійний, веселий… То украдьмо у його покій! засмутімо його радощі!.. Нащо вони йому?.. Та що? багато казати, а мало слухати!

Наталя. Кажи, кажи, мій голубе!.. Цілий би день… вік тебе слухала, не наслухалась!

Василь (понуро). Що я був для їх? Щеня, котре добрі люди у рові знайшли та з жалості узяли до себе… вигодували-виростили… А чим став тепер?
– Багачем, що дере їх ненажерливі очі… щасливим, що буде їх заздрість неситу!.. Чуєш: я - багач, я - щасливий?! Я - приймак безродний!.. А, лопніть ваші очі, зсуши ваше серце ненажерливість люта!

Наталя. Ось годі, Василю, їх клясти; господь з ними! Вони - самі собі, ми - самі собі… Коли б усі були такі щасливі, як я тепер! (Схиляється до його головою і любо зазирає у вічі).

Василь (весело). То що б було?

Наталя. Що б було?.. Ось би що було!.. (Міцно обхоплює його шию руками і тулиться до його обличчя щокою).

Василь (обійма її). Горличко моя! сизая моя!.. Здається, якби саме зло вискарило на світ свої гострі зуби, щоб його пожерти, - ти б і його зупинила, і його заговорила! (Цілує її).

Наталя (палко). Бо я люблю тебе, мій голубе!.. Більше матері, себе… всього на світі люблю тебе!.. Якби ти зміг заглянути у моє серце та подивитися, що в йому коїться, як я побачу тебе… Щастя моє! і доле моя! Я тобі всього того не вимовлю словами… не зумію, не зможу… Я, здається, здурію від щастя!

Маруся (за кущами). Кахи! кахи!

Василь (обнімаючи Наталю). Зірочко моя! ясная моя! Ти кажеш: щаслива зо мною?.. А я - тільки тоді і світ бачу, як з тобою зустрінуся… Все мені немиле, все мені обридле; все не так робиться, як треба; немає правди на світі! Люди, неначе ті собаки, одне з одним гризеться, кожне кожному добра ані крихти не жадає… А найгірше ті заможні: не могли - світ би увесь зажерли!.. От тут вони у мене сидять! у самі печінки уросли-уїлися!

Маруся (з-за кущів). Кахи! кахи!.. Та ка-а-хи! (Вибіга і гукає). Наталко! Василю! Ідуть! Усі ідуть; і твоя мати іде!

Чується гам, сварка.

Наталя (схопившись). І нанесе їх лиха година!.. Ходімо далі, Василю.

Василь. Чого? Хай собі ідуть - не з’їдять же!

ВИХІД VII

Шкандибиха, Лимериха і Карпо увіходять, за ними дівчата.