Лазарит
Шрифт:
– Ні, мій господарю, – гнівно заперечив Мартін. – Річ не в спогадах. Особисто Вільям де Шампер завдав мені пекельного болю. – Мартін розтулив поли шовкового халату й показав два моторошні бугруваті рубці, що ліворуч перетинали його груди. – За його наказом кати палили мене брусками розпеченого до білого жару заліза, намагаючись вивідати…
– Не будемо згадувати колишніх бід. На щастя, все вже минулося.
Ашер бен Соломон примирливо всміхнувся. Проте Мартінове лице не пом’якшало.
– Минулося? Але ж найближчим часом мені доведеться зустрітися з цим храмником.
Даянова усмішка вмить зникла.
– Якщо ти зможеш якось інакше потрапити в Акру і врятувати мою сестру – нехай допомагає тобі бог Ізраїлю!
Мартін потупився й не
– Простіть мені, господарю і вчителю! Ви завжди давали мені право чинити вільно. Та якщо, на вашу думку, зустріч із цим псом неминуча, я вислухаю все, що ви вважаєте за необхідне мені повідомити. Але присягаюся: лише глибока повага і любов до вас стримають мою руку, щоб, зустрівшись із ним, не вгатити кинджал у його чорне серце.
– Ти воїн, Мартіне, – промовив даян. – Як і Вільям де Шампер. Просто ви опинилися з різних боків поля бою. Саме тому він поводився з тобою як із ворогом. Убивши де Шампера, ти лише завершиш двобій, помстившись за біль та приниження. Франки вважають це достойною перемогою. Але твоя перемога може бути значно славетніша, якщо зламаєш гординю зверхнього храмника і підкориш його. Для лицаря честь дорожча за життя, й удар по ній значно болючіший за удар лезом. Ти жив серед цих людей, тому знаєш їхні порожні сміховинні закони, що їх вони встановили для себе самі.
Мартін не промовив ані слова, лише через певний час стримано кивнув.
Його літній наставник розумний. Він знає приховані пружини, що примушують людей коритися, тож не варто нехтувати його словами.
– Що ж, – Ашер бен Соломон поклав перед собою сухі смагляві руки. – Якщо ти зі мною згоден, продовжуймо. Подейкують, щойно збереться капітул [46] ордену Храму, лицарі негайно оберуть Вільяма де Шампера своїм магістром. Водночас ніхто не зважає на те, що нині у Святу землю прибуває дедалі більше тамплієрів з усієї Європи, серед яких чимало відомих та знатних лицарів, що мають могутніх покровителів. Кожен із них готовий очолити орден, і кожен цього волітиме. Вистачить щонайменшої плямки на репутації де Шампера, щоб віддалити його задля більш достойного кандидата. І щоб утворити таку плямку, нам знадобляться… його родичі!
46
Капітул – загальні збори членів чернечого або духовно-лицарського ордену, що їх скликають для розв’язання найважливіших питань.
– Які, до біса, родичі? – обурився Мартін. – У лицарів Храму немає родичів. Я знаю їхній статут: для тамплієра сім’я – орден, і з тієї миті, як він дав обітниці, лицар обриває всі кревні зв’язки.
– І все-таки честь роду для них багато означає. Орден закрито для людей, чиї близькі втратили честь і заплямили себе боягузтвом або злочином. А я довідався, що Вільям де Шампер ніколи остаточно не поривав із сім’єю, до якої належить з народження.
На обличчі Мартіна з’явилося здивування.
– Дозвольте нагадати, – зауважив він. – Щойно ви наголосили, що маршал де Шампер покинув Англію дуже давно, майже дитиною. Про які зв’язки з родиною може йтися?
– Листи. Тривале листування. Часом деякі його послання ми перехоплювали й довідалися, що служіння ордену Храму в їхній родині – спадкова традиція. Тамплієрами були його дід і батько, проте обидва не присвятили себе ордену цілком. За тих часів статут храмників був не такий суворий, як нині. Тому через кілька років вони покинули лави лицарів-монахів. Одначе їхній зв’язок з орденом не переривався: вони жертвували на нього чималі суми, допомагали у справах, виконували різні доручення Великого магістра. А найголовніше – розводили у своїх маєтках коней, здатних нести в бою важко озброєного лицаря, і морем доправляли їх в Орденські доми на Святій землі. Розумієш, про що я?
Мартін не міг не знати, яка могутня сила – лицар-тамплієр на добре навченому високому коні! У відкритому кіннотному бою майже ніхто не міг устояти
– Недавно ми перехопили ще одного листа для маршала, – хижо посміхаючись, продовжував даян. – І довідалися, що до нього їде сестра, яка в такі смутні часи наважилася вирушити з чоловіком на прощу по святих місцях Палестини. Вона сподівається, що коли туди прибуде, невірних уже виженуть і зможе без перешкод уклонитися тій порожній печері, яку назаряни називають Гробом Господнім. Насправді, не надто вдала ідея. Нині сестра маршала храмників – у Нікеї. Звуть її – Джоанна де Рінель, у дівоцтві – де Шампер. Навіжена знатна дама, яка мандрує разом із чоловіком-аристократом. Але хіба це має значення для людини з твоєю зовнішністю?
Мартін перехопив гострий Ашеровий погляд і мимоволі напружився, здогадуючись, про що йтиметься далі. Але той наче нічого й не помітив.
– Дама ця, вочевидь, не надто розважлива й скромна. Її характеризують як вітрогонку, любительку чоловічого товариства, а колись навіть до неї особливо прихильно ставився король Франції Філіп. Щоб покласти край пересудам, вінценосний кузен Річард відрядив її в Угорщину, і невдовзі Джоанна із загоном тамплієрів дісталася її столиці – Естергома. Про неї турбуються храмники, вона володіє векселями ордену, і це не дивно з огляду на заслуги її роду. Та хоч як ми намагалися, нам не вдалося заскочити де Шампера на тому, що він витрачає кошти ордену на дорожні витрати сестри…
Ашер бен Соломон насупився, наче перед його очима поставали якісь тривожні картини, а потім продовжив:
– Ця жінка дійсно неймовірно красива й справила неабияке враження при дворі короля Бели Угорського. [47] До того ж вона складає вірші, мов трубадур, має розкішний голос і вправно музикує. Усю минулу зиму Джоанна де Рінель розважала угорський двір, наче й забула про майбутню прощу, і стала чи не найближчою довіреною особою дружини короля Бели – Маргарити Французької. [48] Я вже не кажу, що перед нею побожно схиляються безліч угорських лицарів. Її чоловік тут безсилий: він не спроможний вгамувати темперамент родички Плантагенетів і сестри маршала щонаймогутнішого ордену Європи. Проте, судячи з усього, йому все-таки вдалося наполягти покинути Естергом, адже вже на початку весни подружжя прибуло в Константинополь і їх прийняли при дворі вдови-імператриці Агнесси [49] . Там теж сталася не дуже приємна історія… Утім, ідеться не про це…
47
Бела III Угорський – король Угорщини з 1179 до 1196 р. Його правління вважають епохою найбільшого розквіту Угорського королівства.
48
Маргарита Французька (1158–1197) – дочка короля Людовіка VII, дружина старшого сина Генріха II Плантагенета – Генріха Молодого, який помер 1183 р. Після смерті Генріха Молодого вийшла заміж за короля Белу III.
49
Агнесса (1171–1204) – дочка короля Людовіка VII від третьої дружини Аделі Шампанської. Дружина імператора Візантії Олексія II Комніна, а після його вбивства – імператора Андроніка І Комніна. Овдовівши вдруге, жила в Константинополі.