Лазарит

Вилар Симона

– Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

– Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий на лицаря ордену Святого Івана.

Із цих слів він зрозумів, що англійка вже цілком себе опанувала.

– Чи не здається

вам, мадам, – заперечив Мартін, – що було б не надто розважливо роз’їжджати мусульманською країною з хрестом на грудях? Свого часу я знову з гордістю вберусь у плащ госпітальєра, та поки що волію бути схожим на одного з них. Ми у ворожому краю, й вам слід було б уважніше дослухатися до моїх слів – як раніше, так і надалі. Інакше мені доведеться продовжити свій шлях без одновірців, які можуть стати на перешкоді.

Мартін розумів, що говорить занадто різко. Зовсім не так слід було б звертатися істинному лицарю до дами, яку щойно видерто з рук розбійників. Але, хоч як це дивно, саме такий тон і подіяв. Леді Джоанна простягнула йому руку і, коли він допоміг їй звестися, промовила:

– Пробачте, якщо я була не досить ґречна. Але я не забуду, що завдячую вам своїм порятунком. І це така ж правда, як і те, що я вірю в Ісуса Христа і Пресвяту Діву.

– Амінь, – відповів Мартін і, не відводячи очей від обличчя дами, міцно стиснув маленьку гарячу долоню своєю рукою. – Я радий, що мені поталанило вам так прислужитися. Адже ви цього варті.

Леді Джоанна опустила очі.

Розділ 7

Квітень 1191 р., Середземне море

Небо було лазурове, надворі спокійно – ані шелесть. Море аж до обрію лежало, мов розплавлене скло.

– Повний штиль! – пробурмотів шкіпер Пітер із Брістоля. І додав, не тамуючи злості: – Бодай би це безвітря провалилося в пекло до всіх чортів і чортиць!

І не знайшовши, як інакше висловити роздратування, шкіпер чвиркнув у бік борту, але промазав – і негайно застиг, побачивши внизу, на палубі, приблизно в тому ж напрямку, куди він скерував плювок, двох знатних дам у легких покривалах на головах.

Паскудно: плювати на палубу – для моряка немає гіршої прикмети, та ще й в присутності королівських осіб!

Обидві дами, немов за командою, озирнулися, і Пітер, зірвавши з голови плетений ковпак, розгублено забелькотів:

– Міледі… Ваші величності… Ради всемогутнього неба…

– Ви огидно брутальний, шкіпере! – сердито промовила одна із жінок, гидливо відсовуючись від фальшборту, куди ляпнув згусточок слизу.

Це було сказано рідною для Пітера англійською, від чого на шкіпера найшло ще більше каяття. Це ж треба: сама сестра короля, Іванна Плантагенет, яка з ним завжди така люб’язна!..

– Міледі, – капітан, жмакаючи ковпак у кулаку, лунко гепнув себе в груди. – Ваша милосте, заради всього святого, я…

Але жінки зайшли за кормову надбудову.

– Ці англи всі такі неотесані? –

повернулася до королеви-вдови Іванни Річардова наречена Беренгарія Наваррська.

Іванна склала пухкі вуста в усмішку.

– Усе, як скрізь, – хтось шляхетний, хтось неотесаний… Мій брат Річард народився в Англії, в Оксфорді. Що ж до невихованого Пітера, то він, хоч і нечупара й не дістав ніякого виховання, та все ж залишається одним із найкращих шкіперів на братовому флоті. Інакше Річард не доручив би йому свою чарівну наречену.

І вона легенько обняла принцесу Наваррську за плечі.

Відколи Беренгарія з Річардом обмінялися на Сицилії обручками й принцесу нарекли нареченою короля, Іванна майже не розлучалася з нею: вони разом готувалися до далекої морської мандрівки, разом піднялися на корабель, ділили один пів’ют – ошатне, прикрашене гаптованими фіранками й різьбленими дубовими півколонами приміщення в кормовій надбудові. Молоді жінки зблизилися, і принцеса Наваррська, яка вперше покинула батьківщину, була невимовно втішена, що сестра її нареченого так тепло до неї ставиться. Та інакше й бути не могло – адже вони єдині знатні дами, які супроводжували хрестоносне військо на шляху до Святої землі.

– Вам тут не страшно, Іванно? – стиха запитала Беренгарія майбутню зовицю.

Вона досі нітилася перед цією величною дамою, яка перебрала на себе всі дорожні клопоти. Адже саме завдяки її завбачливості вони мали вигоди, що оточували їх на кораблі, повному озброєних чоловіків. До них тут ставилися так, як вимагав їхній стан, – ґречно і люб’язно. На грубого шкіпера з Брістоля можна не зважати, якщо він і справді так чудово знає свою роботу.

Беренгарії часом здавалося, що Іванна знає все те, що для наваррської принцеси, яка багато років прожила в монастирській тиші, було таємницею за сімома замками. Молоду, але вже овдовілу королеву Сицилії вона вважала особливою істотою. Однак Іванна й була особливою – як усі, в кому текла кров Плантагенетів. Її почуття власної гідності, знання таємних сторін життя, вміння спілкуватися з людьми – привітно, але водночас і поблажливо, як і належить милосердній господині, – усе в ній захоплювало Беренгарію. Їй хотілося бути схожою на Іванну, перетворитися на таку ж осяйну даму.

В Іванни, стрункої та високої, була велична постава, голова її з гордовитою граційністю сиділа на тонкій шиї, а темне волосся, розділене за нормандською модою на прямий проділ, спадало на груди двома довгими косами. І вбиралася вона неймовірно вишукано в одяг теплих тонів – насичено рожевий та червоний. За герб Іванна обрала собі півонію, віддавши цій квітці перевагу перед трояндою, якою всі безмежно захоплювалися. Півоніями було розшито нижню частину й просторі рукави її малинового бліо. У Палермо, у садку при палаці, Іванна висадила безліч кущів півоній, сама готувала з їхнього коріння заспокійливі настоянки, а з пелюсток – ароматичні розтирання.

Конец ознакомительного фрагмента.