Коштовний камінь
Шрифт:
— Арсов! — вигукнув хтось із подивом, зляканим, задиханим голосом.
Я озирнувся: біля Радана стояв, звівши руки над головою, високий красивий чоловік. Пізніше мені стало відомо, що це був Папазов.
— Чи це можливо? Чи це не сон? — шепотів він; на обличчі в нього застигла гримаса жаху.
Кажу вам, що все це трапилось протягом кількох секунд і скидалось на кошмарний фантастичний сон.
Андрій нахилився над жінкою. Куля влучила їй у праве плече, і на цьому місці її світло-зелена кофточка почервоніла від крові.
— Дихає? — спитав Папазов.
— Дихає, — кивнув Андрій.
Тоді
Я бачив її лице — зовсім юне, майже дитяче, смертельно бліде, наче з гіпсу. Воно ніби заціпеніло, застигло, наче в останньому сні, від якого не можна пробудитись.
Теменужка плакала. Ну, це ще зрозуміло, — мені теж хотілося плакати. Але навіщо вона схилила голівку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати і так, стоячи віддалік від нього.
Андрій підняв жінку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її ліва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче відрізані і сяк-так пришиті до тіла.
Ми пішли до виходу.
— А цей? — запитала Теменужка, повівши широко розкритими від жаху очима в бік чоловіка, що стріляв у нас. його тіло чорніло на скелі, наче ганчірка, що прилипла до білого вапняку.
Папазов пробурмотів щось незрозуміле і швидко пішов уперед.
— Ви йдіть, — сказав Радан. — Я вас наздожену.
Коли через хвилину він повернувся, я запитав його:
— Мертвий?
— А ти як гадаєш? — сказав він і свиснув. — Голова сплющена, як паляниця. — Він помовчав і додав: — Я ходив за ножем. Це батьків подарунок. Хороший ніж, не можна губити!
Взимку минулого року я несподівано захворів. Нічого мені не боліло, і не кашляв, температура була нормальна, а почував себе хворим.
У мене пропав сон. Спав я по дві-три години на добу, та й то був якийсь хворобливий напівсон. Вдень почував тяжку втому, наче пройшов десятки кілометрів важкої, виснажливої дороги. Лишаючись на самоті в кімнаті, я задивлявся в якусь точку і сидів нерухомо, поки не починало сутеніти, поки форми тієї речі, на яку я дивився, не починали танути і зникати в темряві. Тоді вставав, ніби збираючись кудись іти, хоч насправді не знав, куди і навіщо.
Була зима. Канікули. Екзамени я склав і був дуже втомлений. І саме в цей час одного чудового ранку прийшов лист від Радана. Він вчився в політехнічному інституті на гірничому факультеті і збирався провести канікули в селі. І от він кликав мене в гості до себе, писав, що дядько засумував за мною, і між іншим згадував, що Теменужка була б рада мене побачити. Вона працювала в партійному комітеті при шахті, а зараз приїхала у відпустку, і взагалі, все було цікаво, а сніжні зимові дні — просто чарівні.
Я задумався. Така в мене звичка — довго думати, перш ніж прийняти якесь рішення.
Я не сентиментальна людина, але мушу признатись, що деякі рядки цього листа глибоко мене схвилювали. Не можу сказати вам, які точно рядки, але, мабуть, це були ті рядки, в яких Радан писав про мого дядька. Я перечитав кілька разів те місце,
Я вирушив у дорогу.
Чи варто описувати веселі дні, які я провів у селі? Глибокий сніг, прозоро-синюваті ранки, теплу підсолоджену ракію [горілка] і тихі розмови біля грубки?
Чи варто описувати ті зміни, які відбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кіно, клуби, нові будинки, вечірки і самодіяльні колективи — чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи більш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишені, спостерігає, розпитує про все, записує все. А я в ті дні не взяв олівця в руки, не написав ані рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повітрям, що мало запах свіжого снігу і вологого лісу, спускався з крижаних гірок і тільки шепотів різні вірші, які чомусь спадали мені на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спілка народної молоді], малював плакати, вирізав і наліплював картинки на новорічну молодіжну агітдошку. А ввечері танцював, допомагав акторам-любителям і розмовляв до півночі з Теменужкою та Раданом.
Одного вечора ми сиділи у Радана І згадували минулі часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вікном падав лапатий сніг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологів, про лаборантку і Андрія.
Як і тоді, Теменужка й зараз сиділа поруч з Раданом, усміхалась до нього і захоплювалась його словами, навіть пошепки повторювала їх.
Я сидів у кутку, за грубкою, дивився на червоні відблиски вогню і чомусь намагався не озиратись.
— І все-таки в цій історії найцікавішою постаттю е Ігнат Арсов, — сказав я. — Для мене він — справжня загадка.
— Ти в усьому бачиш загадку, — засміявся Радан. — Для тебе весь світ — таємний і незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить від того, як ти їх розумієш і розглядаєш. Так і з цим Арсовим. Я особливо зацікавився його життям, бо, як ти знаєш, відіграв певну роль у тій події… Отож я взнав дещо, і тому на совісті в мене ніякого тягаря немає. Та навіщо порпатись у брудних речах, подивіться, який чистий, чудовий сніг на вулиці! Я пропоную пройтись до млина, згодні? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом іноземної розвідки. Він повідомив своїх шефів про відкриття Андрія, і вони, звичайно, злякались: берил у Болгарії? Саме тільки припущення розлютило їх. І хазяїни наказали Арсову зробити все, що тільки спаде йому на думку, аби про берил ніде не говорилось і не згадувалось.
Яких заходів можна було вжити проти Андрія? Найстрашніше для чесної людини — ганьба, виставлення на посміх. Треба було зобразити його мало не божевільним, принизити в очах начальства, в очах усіх людей. Тоді він буде змушений займатись чим завгодно, тільки не шукати берил.
Довідавшись, що начальник вимагає у Андрія представити картографічний ескіз, він виготовив інший, напівбожевільний. Уночі він з допомогою «своєї» людини проник у кімнату Андрія і спритно замінив справжній ескіз фальшивим. На другий ранок Андрій, дійсно, був зганьблений.