Корабельна катастрофа
Шрифт:
— Лаудене, ти бачиш, Меймі щось здалося, і для цього є певні підстави. Тут і справді є дивні моменти — навіть я, чоловік бувалий, нічого не розумію. Прошу тебе, Лаудене, поясни нам усе.
— Так мені й треба, — сказав я. — Я мав бути відвертим з тобою. Я мав би відразу сказати тобі, що пообіцяв не все розголошувати, і попросити тебе довіритись мені. Усе це я роблю тепер. Так, із бригом пов'язані ще деякі обставини, але нас вони не стосуються, і я мушу мовчати — я дав слово честі. Повір мені і пробач.
— Можливо, я безголова, містере Додд, — мовила Меймі з лиховісною люб'язністю, — але мені здавалось, що ви пішли в це плавання як представник мого чоловіка і на гроші мого чоловіка. Тепер ви твердите, що дали слово честі. Але мені здавалося, що найперше ви були зв'язані словом з Джеймсом!.. Ви запевняєте, що це нас не стосується. Але ми збанкрутували,
— Я не вас просив повірити мені, а Джіма, — відповів я, — він мене знає.
— Ви гадаєте, що можете крутити Джеймсом, як самі схочете? Ви розраховуєте на його прихильність, чи не так? А зі мною, ви вважаєте, можна не рахуватись? — наступала Меймі. — День нашого одруження був для вас нещасливим днем — я ж не сліпа… Команда зникає. Бриг продається за шалені гроші. Ви знаєте адресу цієї людини і замовчуєте її. Ви не знаходите того, по що вас послано, і все ж спалюєте судно. А тепер, коли ми зажадали пояснень, виявляється: ви дали слово честі, що будете мовчати! Але я такого слова не давала, і я не буду мовчки дивитись, як мого хворого й збанкрутілого чоловіка продає його дуже вихований друг. Вам доведеться вислухати всю правду до кінця. Містере Додд, вас підкупили, і ви продалися!
— Меймі, — благально мовив Джім, — не треба про це! Ти ж б'єш по мені — а це мені боляче! Ти не знаєш, ти не розумієшся на таких речах. Та якби не Лауден, я сьогодні не міг би дивитися тобі в вічі. Він урятував мою честь. — Я вже не раз чула такі балачки, — відповіла Меймі. — Ти простодушний дурник, за це я тебе й люблю. Але я мислю тверезо, мене не піддуриш, я бачу все лицемірство цього крутія. Сьогодні він прийшов сюди й заявив, що шукатиме роботу… Він, бачте, ділитиметься з нами своїми тяжко заробленими грошима, поки ти поправиш своє здоров'я. Яка облудність! Мене за печінки бере! Зароблені ним гроші! Частка зароблених ним грошей! Аякже! Це була б подачка тобі, Джіме, й уся твоя частка з «Летючого шквалу», а ти ж чорно робив на нього, коли він старцював на вулицях Парижа. Ми обійдемось без вашої милостині! Слава богу, я сама можу працювати для свого чоловіка. Ось бачиш, що значить робити послугу джентльменові: він дозволив тобі підібрати його, коли жив у злигоднях, він сидів собі згорнувши руки й дозволяючи тобі чистити йому черевики — і посміювався з тебе! — Вона повернулась до мене. — Так, ви завжди глузували з мого Джеймса, ви завжди в глибині душі вважали його гіршим за себе, і ви це знаєте! — Вона знов обернулася до Джіма: — А тепер, коли він забагатів… Так, ви забагатіли! Спробуйте заперечувати! Спробуйте поглянути мені в очі й сказати, що ви не забагатіли… що ви не присвоїли наші гроші, гроші мого чоловіка!
Не знаю, до чого б вона договорилася в нападі нестямного гніву, що виплеснув усі сумніви з найпотаємніших глибин її душі, — та я далі не слухав. Усвідомлення власної провини, нестерпна туга, зрадницьке співчуття до Меймі, невимовний жаль до нещасного Джіма — все це переповнювало мов серце, і я, потай кивнувши йому, ніби питав дозволу, вислизнув з поля нерівної битви.
Однак не встиг ще я завернути за ріг, як почув позаду тупіт, а потім голос Джіма. Він підбіг до мене й віддав листа, сказавши, що цей лист уже давно очікував мого повернення.
Я механічно взяв листа.
— Усе це нестерпно тяжко, — мовив я з болем.
— Не бери до серця те, що тобі наговорила Меймі, — благально мовив Джім, — така вже в неї вдача. А я, звісно, розумію, що ти не вчинив нічого непорядного. Я знаю твою щирість і чесність, але ти розповідав якось плутано, Лаудене, й можна було подумати… тобто… я маю на гадці…
— Не треба, не треба, бідолашний мій Джіме! В тебе чудова, закохана, вірна дружина, й вона блискуче захищала тебе. А моя розповідь справді звучала вельми підозріло, я й сам це розумію, і нічого не можу сказати у виправдання.
— Це все мине, все забудеться, — заспокоював мене Джім.
— О ні, — зітхнувши, заперечив я, — не треба мене виправдувати, і не згадуй при Меймі про мене. Хіба лише для того, щоб вилаяти… І зараз же повертайся до неї. Прощавай,
— О Лаудене, і як ми дожили до такої розмови! — вигукнув Джім.
Я не знав, як жити далі. Спочатку прийшла думка відібрати собі життя, а потім мені захотілося напитись, і я поплентав вулицею, нічого не усвідомлюючи, одурманений тугою та горем. В кишені у мене були гроші — належали вони мені чи моїм кредиторам, я не задумувався. Погляд упав на вивіску ресторану «Пудель»; я зайшов туди й сів за столик. До мене підійшов кельнер і, мабуть, я щось замовив, бо коли врешті опам'ятався, то вже їв суп. Поряд з тарілкою на білій скатертині лежав лист з англійською маркою та едінбурзьким штемпелем. Тарілка супу й склянка вина збудили на дні моєї засліпленої безвихіддям свідомості слабкий проблиск цікавості, і, очікуючи дальшу страву (й розгублено гадаючи, щоб я міг замовити), я розкрив конверта й почав читати листа, — і це змінило всі мої недавні наміри…
«Шановний пане! На мене покладено сумний обов'язок сповістити вас про смерть вашого високоповажного діда, містера Александера Лаудена, що сталася сімнадцятого числа цього місяця. В неділю тринадцятого числа він, як завжди, зранку пішов до церкви і, повертаючись додому, спинився на розі Прінсез-стріт поговорити зі своїм старим другом, хоча саме віяв сильний східний вітер. Того ж вечора його схопив гострий бронхіт. Лікар одразу передбачив фатальний кінець хвороби, та й ваш дідусь розумів, що стан його безнадійний. Він кілька разів казав мені, що «йому кінець». «Та вже й пора!» — додав він якось з характерною для нього суворістю. Близька смерть анітрохи не змінила його вдачі; він лише (гадаю, вам приємно буде це знати) — він, здавалося, думав і говорив про вас іще з більшою ніжністю, ніж завжди, називав вас «синок моєї Дженні», додаючи дуже ласкаві епітети. «Тільки він і подобався мені з усієї цієї братії», — так він казав, і вам буде приємно дізнатися, що він особливо хвалив синівську поштивість, яку ви завжди йому виказували. Додаткове розпорядження, в якому він залишає вам свого Муолзсворта й інші спеціальні праці, було написане за день до його смерті, — отже, він думав про вас перед самісіньким кінцем. Мушу сказати: хоч під час хвороби він виявив нелегку вдачу, ваш дядько й ваша кузина міс Юфімія ходили біля нього з найбільшою відданістю та сердечністю. Я кладу до конверта копію його заповіту, і ви зрозумієте, що свою маєтність він поділив порівну між містером Адамом і вами і що я маю вручити вам суму, рівну приблизно сімнадцяти тисячам фунтів. Я щиро вітаю вас у зв'язку з такою значною надбавкою до ваших статків і чекаю розпоряджень щодо неї. Ваші вказівки я виконаю негайно. Гадаючи, що вам забажається приїхати в Англію, і не знаючи стану наших справ, висилаю також акредитив на шістсот фунтів. Будьте такі ласкаві підписати додану квитанцію й вислати її мені, щойно трапиться нагода.
Щиро ваш
В. Резерфорд Грегг».
«Щиро вдячний тобі, мій дідусю-добродію, — подумав я. — Вдячний і вам, дядечку Адам, і вам, моя кузино Юфімія, і вам, містере Грегг!» Я уявив нудне, безбарвне життя діда, що тепер прийшло до кінця («та вже й пора!»); я побачив суботні вулиці Едінбурга, то безлюдні, то повні мовчазних людей, пронизані холодним східним вітром; я почув урочисте калатання дзвонів, протяглий спів псалмів; мені уявився похмурий, порожній дім, де гучно відлунюють повільні кроки діда, — «Еккі» повернувся туди, вже позначений печаттю смерті… А потім я уявив його дужим, грубуватим сільським парубком, що не дає проходу дівчатам або незграбно витанцьовує з ними десь на зеленому лузі, задоволений своєю долею, — і я спитав себе, чи справді бідний «Еккі» досяг успіху в житті і чи був він у своєму едінбурзькому домі щасливішим, ніж у сільській хатині, де вперше побачив світ і провів дитячі літа? В цій думці було щось утішне для такого невдахи, як я.
Так, я називав себе невдахою, а інша частина моєї душі раділа, аж співала: я знову мав гроші. В моїй уяві сипалися й дзвінко розкочувались, опромінюючи все моє життя, безліч монет — спершу це було чотири тисячі двісті п'ятдесят американських двадцятидоларовиків із зображенням орла, потім — сімнадцять тисяч золотих соверенів, а тоді — двадцять одна тисяча двісті п'ятдесят наполеондорів… Майбутнє уявлялось безхмарним: знову Париж — омріяний рай, тобто повернений рай, можливість зберегти таємницю Картью, допомогти Джімові, а кредитори…