Корабельна катастрофа
Шрифт:
— Мені здається, я вас розумію, — відповів нарешті лікар. — Припустімо, я дам вам слово честі, що всім неприємним подіям на «Летючому шквалі» є виправдання, вагомі виправдання… навіть, скажу вам, дуже вагомі.
— Це означало б для мене дуже багато, — відповів я.
— Скажу більше, — провадив він. — Припустімо, що я був би там чи ви були б там і сталась би певна подія, — невідомо, як би ми повелися після неї. А тепер зрозумійте мене. Я відкрию вам те, щоб мені відомо. Ви досить прониклива людина, аби розуміти, як повівся я. Дуже прошу вас зробити висновок з моїх дій стосовно тих фактів, про які я знав і
Не берусь передати емоційну, сповнену глибокого переконання мову лікаря Еркварта. Той, хто не чув його слів, може подумати, що він лише морочив мене загадками; але я сам, вислухавши його, дістав добрий урок і приклад люб'язності.
— Дуже вдячний вам, — уклонився я. — Відчуваю, що ви сказали куди більше, ніж я маю право у вас випитати, і саме стільки, скільки могли. Я приймаю це як знак довір'я і постараюсь його виправдати. Сподіваюсь, сер, ви дозволите мені вважати вас другом.
Він промовчав, а потім недвозначно й сухувато запропонував мені вернутися до товариства. Та коли ми повернулися до кают-компанії, він з дружньою фамільярністю поклав мені руку на плече й весело мовив:
— Я прописав містерові Додду склянку нашої мадери! Більше мені не доводилось зустрічатися з Ерквартом, але він так чітко закарбувався в моїй пам'яті, що й нині я ніби бачу його. Та й як міг я забути його після тієї розмови? Придумати» теорію, що пояснювала б усі таємничі обставини, пов'язані з «Летючим шквалом», було дуже важко, але придумати теорію, що пояснювала б, яким чином головна дійова особа заслужила прощення і навіть повагу або, в крайньому разі, співчуття людини, подібної до доктора Еркварта, — придумати все це було понад мої сили. Тож на цьому мої відкриття й кінчилися. Я не вивідав нічого нового, поки не взнав усього.
Тепер моєму читачеві відомі всі факти. Чи виявиться він проникливішим, ніж я, а чи, як і я, скаже, що йому не до снаги знайти їм пояснення?
РОЗДІЛ XVIII
ПЕРЕХРЕСНИЙ ДОПИТ ТА УХИЛЬНІ ВІДПОВІДІ
Вище я досить неприязно відгукнувся про Сан-Франціско, однак мої слова не варто розуміти буквально: навряд щоб ізраїльтяни висловлювали похвалу землі фараона! І місто добре помстилося мені, коли я повернувся. Ніколи ще воно не було таке прекрасне: сяяло сонце, повітря було чисте й свіже, на обличчях перехожих світилися усмішки, в петлицях яріли квіти. І поки я йшов до контори, де тепер працював Джім, моє похмуре обличчя здавалося, либонь, тьмяною плямою на тлі загальних веселощів.
Контора, яку я шукав, містилась у вузькому провулку й займала старий ветхий будиночок. На ньому виднівся напис: «Друкарня Франкліна Г. Доджа», а нижче (недавно, бо фарби були свіжі) — попередження: «Тут працюють лише білі».
Я ввійшов. За столом у брудному закуточку сидів Джім. В його зовнішності й одязі сталися разючі зміни: на ньому був витертий костюм, обличчя — хворобливо-бліде. Він, який раніше цілоденно гарцював у своїй конторі, мов добрий кінь на пасовищі, тепер сидів, байдуже втупившись у стовпчики цифр, і ліниво гриз ручку, часом тяжко зітхаючи. Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле
__ Джіме! — гукнув я нарешті.
— Лаудене! — вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.
За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.
— Друже мій нещасний! — мовив я.
— Слава богу, нарешті ти повернувся! — схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.
— Я не привіз тобі втішних новин, Джіме…
— Ти приїхав, і кращої новини мені не треба, — відповів він. — Як мені не вистачало тебе, Лаудене!
— Я не зміг зробити того, про що ти писав мені, — сказав я, стишивши голос. — Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг…
— Кинь! — зупинив мене Джім. — Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя, — о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі — сама великодушність, воістину — одкровення боже!
– Я радий за тебе, — сказав я. — Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.
— Отже, «Летючий шквал» підвів нас? — зітхнув Джім. — Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.
— Підвів — не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня, — звернув я на інше. — Як із банкрутством?
— Тобі поталанило, що тебе тут не було, — відповів він, похитуючи головою. — Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В «Оксіденталі» написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій — що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на «Летючий шквал»… Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.
«Ще б пак ти зрозумів!..» — подумав я, а вголос сказав:
— Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось?
— Ну, про це ми ще поговоримо, — сказав Джім, раптом сполошившись. — Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче — адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.
Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про «Летючий шквал». Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.
— Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! — мило усміхалася вона. — І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! — додала вона грайливо. — Він таки упадав коло острів'янок, чи не так?
Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.
— Ну, ви ніколи не викажете товариша! — так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.