Корабельна катастрофа
Шрифт:
Я стояв, покурюючи, біля дверей машинного відділення (повітря було вже холоднувате).
Аж тут поряд зі мною хтось сказав:
— Вибачте… Містер Додд, якщо не помиляюсь?
— Це ви, Беллерс?
— Одне питаннячко, сер… Ваша присутність на цьому судні не пов'язана з нашою розмовою? — спитав він. — Ви не маєте наміру, містере Додд, переглянути ваше рішення?
— Ні, — відповів я і, помітивши, що він начебто розгублений, підкреслено ввічливо додав: — На добраніч.
Він зітхнув і відійшов.
Наступного дня Беллерс знову сидів на палубі, закутавшись у плед з хутра пуми, читав свою книжку або так само невідривно дивився в море. Поряд не
— Ви, либонь, дуже любите море…
— О, це моя пристрасть, містере Додд, — відповів він. — «Той водоспад мене тривожить, наче пристрасть!»… Море ніколи не набридне мені, сер. Я вперше перетинаю океан, але мені здається, що нічого прекраснішого в світі нема. — І враз мій позбавлений прав адвокат знову поринув у поезію: — «Грими, могутня хвиле, мчи й грими!»
Хоч я й пам'ятав цей уривок зі шкільної читанки, проте народився надто пізно (або надто рано), щоб полюбити Байрона; але лункі вірші, продекламовані так щиро, вразили мене.
— То ви дуже любите поезію? — спитав я.
— Я не можу жити без цієї книжки, — відповів Беллерс. — Свого часу я мав невелику, але добре підібрану бібліотеку. На жаль, я втратив її, проте мені пощастило зберегти кілька томиків віршів, дуже гарних для декламації, й вони були моїми постійними супутниками в подорожах.
— Це один з них? — спитав я, показуючи на книжку, яку тримав Беллерс.
— Ні, сер, — відповів він, показуючи мені переклад «Страждань молодого Вертера». — Цей роман трапився мені нещодавно. Я отримав від нього справжню насолоду, хоч він і аморальний.
— Чому аморальний? — вигукнув я, обурившись, як завжди, з такого змішування мистецтва й моралі.
— Сер, ви не будете цього заперечувати, якщо він вам знайомий, — відповів Беллерс. — В ньому описується незаконна пристрасть, хоч зображена вона й досить зворушливо. Таку книжку не запропонуєш доброчесній леді, і про це можна тільки пожалкувати. Не знаю, як ви сприймаєте цей твір, але, на мою думку, — я кажу про — опис почуттів, — автор перевершує багатьох письменників, навіть таких славнозвісних, як Скотт, Діккенс, Теккерей або Готорн; вони зображали кохання не так піднесено й правдиво.
— Ваша думка збігається з загальноприйнятою, — сказав я.
— Та невже, сер? — вигукнув Беллерс з найщирішим подивом. — То це відома книга. А хто цей Гете?.. Тут, на титулі, ініціалів нема… Він що, відомий письменник? У нього є й інші твори?
Така була моя перша розмова з Беллерсом, потім були й інші. І в кожній виявлялися все ті самі привабливі та непривабливі риси. Його любов до літератури була глибока й щира, так само, як і вразливість, хоч вона й здавалась надмірною, навіть смішною. Я дивувався з власного наївного подиву. Я знав, що Гомер любив подрімати, що Цезар зібрав книжку анекдотів, що Шеллі робив паперові кораблики, а Водсворт носив зелені окуляри, — то як же я міг вважати, що натура Беллерса однобока, що він
Цей бідолага був дуже нервовий, дуже вразливий, боязкий, у нього була по-своєму поетична натура, він був не без здібностей, але геть позбавлений сміливості. Його зухвалість народжувалася з відчаю, на ниці вчинки його штовхало злиденне життя. Він належав до тих людей, що ладні зважитись на вбивство, аби лиш не зізнатися в крадіжці поштової марки. Я був певен, що майбутня розмова з Картью мучить його, як кошмар; мені здавалось, що коли він думає про цю зустріч, обличчя його блідне в явній млості. І все ж він не відмовлявся від свого заміру — злидні наступали йому на п'яти, голод (його давній переслідувач) тримав його за горло. Часом я сам не знав, зневажаю я його чи захоплююсь його відчайдушною готовністю вчинити зло. Образ, що виник у мене після його візиту, виявився слушним. Мене справді буцнуло ріжками ягня. Життєве явище, яке я зараз вивчав, можна було б назвати Бунтом Вівці.
Треба сказати, що Беллерс і сам перейшов через ті злигодні, які приводили до нього клієнтів; його життя було схоже на животіння його жертв. Він народився в штаті Нью-Йорк; його батько був фермером, тоді розорився і виїхав на Захід. Адвокат і лихвар, що розорив цих бідаків, відчув урешті докори сумління: вигнавши на вулицю батька, він захотів узяти на виховання одного з п'яти синів, і йому залишили Гаррі, хлопця дуже хворобливого.
Гаррі допомагав господареві в конторі, з часом нахапався деяких знань, читав запоєм, відвідував збори Християнської спілки молоді і в юності міг би стати прообразом героя якогось моралізаторського роману. Але, на біду, він закохався в дочку своєї господині. Я бачив її фотокартку — вона була висока, гарна, жвава, добре вдягнена, вульгарна, неврівноважена, груба й нерозумна і, як виявилося згодом, розбещена. Коли їй нічим було розважитись, вона загравала з хворобливим хлопцем, що завжди був під рукою.
В нудному житті нещасного юнака вона була зорею, з якої починався його день, а вночі він бачив її в снах.
Він весь віддавався роботі, бажаючи стати гідним коханої, і навіть перевершив свого благодійника в крутійській практиці. Він став старшим клерком і того ж вечора, підохочений тривалими вільностями й переповнений почуттям юнацької всеможності, запропонував коханій руку й серце. Та його лише висміяли.
Не спливло й року, як його благодійник, відчуваючи наближення смерті, взяв хлопця в компаньйони, і він знову запропонував своїй красуні руку й серце і цього разу дістав згоду.
Через два роки його дружина втекла від нього з джигуном-комівояжером, лишивши чоловікові свої численні борги. Либонь, саме ті борги, а не чари комівояжера спонукали її покинути чоловіка. Крім того, обов'язки дружини обтяжували її, Беллерс добряче обрид їй, розрив був неминучий, і комівояжер навернувся саме вчасно, як зручний кабріолет.
Беллерс не витримав такого удару. Його компаньйон на той час уже помер, і він мусив вести справи самостійно, але можливостей для цього не було. Борги дружини поглинули весь його капітал, він збанкрутував і відтоді перебирався з міста в місто, беручись за чимраз сумнівніші справи. До речі мовити, його навчителем був лихвар-адвокат з провінційного містечка, і він звик вважати вдалою будь-яку темну операцію, не розкриту органами правосуддя. Не дивно, що тепер доля бідаря гнала його світом, що вир великих міст засмоктував його остаточно.