Грішниця
Шрифт:
– Ви до кого? Назвіть мету візиту та представтесь, будь ласка.
Я з хвилину розгублено дивилася на двох охоронців, потім міцніше стисла в руках сумку, в якій лежали фотокартки мого Славка.
– До Геннадія Владиславовича, в особистій справі. Стара знайома.
Хлопці розсміялися мені просто в обличчя:
– Якщо б він із кожною старою знайомою зустрічався, то життя б не вистачило.
– Я нікуди звідси не піду, доки не поговорю з Геннадієм, це в його ж інтересах.
– Ти
Однак я не могла піти, так і залишилась стояти, занурившись в осінь. Збоку схоже на гру, у кого терпець урветься скоріше. Час ніби застигнув, хоча для решти світу рахував хвилини, як завжди, по небу рухався жовтий диск сонця, під вечір воно стало червоним. Я стояла під будинком батька своєї дитини день і готова була стояти хоч вічність. Хлопці вже навіть встигнули звикнути до моєї присутності, махнули рукою та вже не проганяли, тільки жартома цікавились, чим же господар зачепив таку кралю. Я відмовчувалась, а потім дістала фотографії сина й протягнула.
– Передайте це його матері, заради всього святого.
Вони спантеличено оглянули знімки маленького хлопчика, стенули плечима, але пішли. Через кілька хвилин мене терміново попросили пройти до будинку. Назустріч поспішала шикарно вбрана жінка й стривожено стискала Славкове фото в руках.
– Хто це? Чого Ви хочете?
– Щоб мій син жив.
Мені не довелося довго пояснювати, щось доводити чи переконувати, схоже, що вона відчула все інстинктивно, довго роздивлялась обличчя В’ячеслава, потім спитала, як звуть хлопчика.
– Шкода маленького, але так навіть краще.
Я шоковано дивилася на новоспечену бабусю й ніяк не могла зрозуміти, про що вона говорить.
– Ви ніколи не доведете, що це син Геннадія, запам’ятайте це, і вся ця історія не буде розголошена. Мені справді шкода малюка, однак позашлюбні діти, тим паче у Вашому випадку, зіпсують біографію, а Геночка – перспективний молодий чоловік. Розумієте? Вибачте й змиріться, так буде краще для всіх, і для Вас теж.
– Що Ви маєте на увазі?
Жінка подивилася кудись ніби повз мене й промовила:
– Самі розумієте. Ви ж молода й вродлива, зможете ще влаштувати особисте життя. Ну, а кому зараз потрібні чужі діти?
Похитуючись, відчула, як земля під ногами перетворюється на щось невагоме й легке, і я провалююсь у це щось. Різкий запах нашатирю й склянка холодної води через хвилину повернули мене назад, на грішну землю. Господи, невже вона настільки грішна, щоб пані з вищого світу ось так просто й ввічливо благословляла на смерть рідного онука? Якесь божевілля.
Вона ж дістала з гаманця всю готівку та протягнула її мені.
– Тримайте, це вам знадобиться, щоб усе було по-людськи.
– Подавіться
Я жбурнула гроші прямо в її доглянуте обличчя, і вони повільно закружляли в повітрі.
– Залиште для себе, знадобиться, аби на тому світі відмитися.
Я розвернулась і побігла звідти, неначе з лігва гієн, сповнена дикої люті й болю. Погано пам’ятаю, куди йшла потім, що робила, навіть не знаю, як дібралася до лікарні. Отямилася лише біля ліжка, в якому мирно сопів носиком Славко. Лєра стривожено запитала:
– Ну що?
Я здвигнула плечима й посміхнулася своєму янголятку.
– Нічого. Хіба в мого сина може бути такий батько?
Лєра замовкла й сумно опустила плечі.
– Але ж це всього-на-всього хвора дитина.
– Птахи повертаються.
Лариса підійшла до Оксани, стала під вербою й підняла голову. Десь високо виднілися маленькі чорні цяточки, вони рухались, а по небу ширилася хвиля теплої радості. Птахи поверталися додому. Оксана проводжала ключ поглядом, аж доки той не зник десь за смугою лісу.
– Щасливі, їм є куди повертатись.
– Так, зате тепер весна справжня.
– З птахами?
Жінка посміхнулась.
– З життям.
Через кілька годин Лариса спостерігала, як Сергій розмовляє з лікарем у коридорі цього дивного жовтого кольору. Чому б їм не пофарбувати все в зелене? Тоді б це нагадувало життя.
– Ніну нарешті випишуть. День-два, і можна додому. От тільки куди? До мене їхати вона категорично відмовляється, у село теж повертатися не може, соромиться. Здуріти можна.
Лариса дивилася на пожвавленого Сергія й думала, що саме так виглядають щасливчики. Дивно, після всього пережитого хтось навряд чи так би його назвав, але ж він щасливий, подібно сьогоднішнім птахам у небі.
– Може, ти поговориш із нею, га?
Лариса кивнула, мовляв, аякже, і впевнено відчинила двері палати. Ніні вже було значно краще, на шиї не лишилося навіть нагадування про той страшний слід, от тільки вона все одно продовжувала прикривати її руками.
– Привіт. Як почувається хвора?
Ніна махнула рукою у відповідь.
– Теж мені знайшла хвору.
– А що? Душевні рани теж потрібно лікувати. Як там душа наша поживає?
– Я забула, що це таке.
– То чого сидимо, вірніше, лежимо? Нехай чоловіку голову морочиш, щойно після весілля – можна, а лікар – фахівець, і то туди ж, бігає навколо, мов квочка. Годі, пора додому.
Ніна посміхнулася й одразу ж посерйознішала.
– А куди додому? Я не знаю, де це.
– Це там, куди хочеться повернутись.