Грішниця
Шрифт:
– Я була тут щасливою…
Я злякано здригнулась. Очевидно, бідолашна від пережитого втратила розум. Жінка впіймала мій страх і сумно зітхнула:
– Я справді тут була щасливою, тому що була поруч із донькою. І чим менше залишалось, тим ціннішою була кожна мить, прожита ще разом, ніколи до того я не була настільки близька зі своєю дитиною і вже не буду. В інших місцях і за інших умов нам не дано зрозуміти це. Чуєте? Тому цінуйте, а ще вірте. Потрібно вірити, інакше все – даремно. Вірте…
Із вікна своєї палати я бачила, як ця мати виходила, похитуючись при кожному кроці, а біля самої машини знепритомніла та впала
– Скоро весна, – промовила Марія Степанівна зовсім поруч. Лариса озирнулась. Старенька дивилася високо в небо й читала його, неначе відкриту книгу. Лариса кивнула.
– Мабуть. Дивно. Я звикла бачити все ось таким, що вже не уявляю іншим.
– Живим?
Жінка здригнулась. Вона так довго тікала від життя, щоб воно віднайшло її навіть там, де існувати не могло. Марія Степанівна раптом пильно подивилася в очі – глибоко, від чого з’явилося відчуття, що в ній, як у небі, прагнуть знайти перші ознаки життя.
– Нічого. Прийде час – й оживе.
– Це Ви про кого?
– Про всіх і про все, дитино.
Того самого дня до господи забігло перелякане дівча. Втікачка не могла вимовити й слова й лише весь час перелякано озиралася – так, ніби там чорніло щось загрозливе й страшно дихало в спину. Лариса швидко зачинила двері, однак дів чина не могла заспокоїтись. Її колотило й трясло, а найменший шурхіт піднімав нову хвилю жаху. На зап’ястях, плечах, шиї виднілися червоні сліди від рук, а з одягу були лише халат і кімнатні капці.
Лариса посадила її в крісло, вкутала теплою ковдрою, заварила гарячий чай і примусила пити його маленькими ковточками, щоб відігрітись. Придивившись, почала впізнавати це обличчя. Ім’я пригадати не могла, однак знала точно, що вже бачила цю дівчину в магазині та й просто в селі, адже молодь тут можна було перерахувати на пальцях двох рук. Здається, жила дівчина на протилежному кінці вулиці, це ж треба, а тікала аж сюди.
– Заспокойся й дихай глибоко. Ти в безпеці. Все добре. Чуєш?
Вона мовчки кивала головою й плакала. Сльози текли по щоках, сповзали на шию, падали прямо в чашку з чаєм. Крап, крап, крап. Так плачуть, коли руйнується світ. Очевидно, від її світу не лишилося й цеглинки. Раптом вхідні двері рипнули, дівчина за мить зіскочила на ноги. До кімнати увійшла Марія Степанівна й, лише раз поглянувши на гостю, все зрозуміла:
– Степан.
Бідолашна кивнула й кинулася до старенької. Та обняла за плечі та погладила по голові, немов втішала маленьку дівчинку, у якої вкрали казку.
– Поплач, моя хороша, поплач. Цим горю не поможеш, однак стане легше.
– Я не знала, куди ще піти…
– Правильно, Оксанко, тут він не шукатиме, а якщо й спробує, то не знайде.
Через півгодини Лариса пальцем малювала невидимі кола на столі. Ось ще одне. Історія цієї дівчини чимось нагадувала біг по такому колу. Біжиш, біжиш від своїх страхів, аби в одну мить із жахом усвідомити, що повернувся туди, звідки починав рух. Очевидно, якщо тікають, то завжди по колу. Оксана розповідала про сокровенне, відчуваючи, що саме це зараз потрібно. Оголити біль, проговоривши все життя в кілька речень, й одночасно вивернути душу.
Почалося все дуже давно, вона навіть не знала, коли саме, напевно, одразу з народження. Зі свого дитинства чітко пам’ятала відчуття
Коли ж підросла, намагалася захистити й ненавиділа кожним нервом сп’яніле обличчя батька, іноді навіть думала, що могла б убити, однак завжди спинялася від окрику матері. Оксана так і не змогла раціонально пояснити, чому та продовжувала залишатися жити в пеклі, при тому, що сім’ю тягнула на собі сама й могла обійтися без чоловіка. Це було більше схоже на хворобу, від якої залежить не лише хворий, а й усі, хто його оточує.
Згодом стало ясно, що нічого не зміниш, як би цього не прагнув, тому захотілося втекти. Негайно, неважливо куди чи до кого, можна навіть на кінець світу, якби лише подалі від сп’янілих очей. Й Оксана втекла при першій-ліпшій можливості, вийшовши заміж після трьох місяців знайомства зі Степаном. Ні, вона любила його, принаймні, думала, що любить. Адже він зрозумів її страх, як свій, тому що мав у дитинстві точно такий. Пережите робило їх ще ніби ближчими, аніж вони могли б бути без цього. Одним словом, благородний принц прийшов на порятунок нещасній принцесі, звільнивши її з неприступної вежі. От тільки після року подружнього життя, благородність кудись зникла, поступившись місцем уже знайомій агресії ката. Що ж, з поверненням у пекло, принцесо. Кінець казки.
– Як він зміг? Стьопа інший, не такий. Я не можу повірити, що це зробив зі мною він.
– Дитинко, ми часом робимо вчинки не зовсім свої. Так і Степан вдарив тебе не тому, що хотів цього, а просто не знав, як інакше виразити свій гнів.
– Але ж від того мені болить не менше.
– Знаю, дитино, знаю. Його батько завжди був запальний і часто бив матір у сварках, потім просив пробачення, вона вибачала, а далі все повторювалося по вже відомому обом сценарію. Виявляється, батьки закладають у дитину значно більше, ніж би вона сама того хотіла.
Оксана затихла, а потім знову розридалась:
– Саме тому я не можу повернутися до нього. У мене буде дитина.
Коли я нарешті зважилася на це, то вже дійшла до тієї межі, за якою не було нічого: гордості, гідності, принципів, упередження й навіть моралі. Там існувало одне-єдине бажання, якому підпорядковувалася свідомість і все поза нею, – бажання врятувати сина.
Пам’ятаю, був кінець осені, сонце гралось у піжмурки з вітром уже в голих гілках дерев. Під ногами шелестіло опале листя, але від цього хотілося жити ще дужче. Я підійшла до воріт, за якими дивився в небо красивий двоповерховий будинок, там, напевно, були десятки різних кімнат, однак не було однієї – дитячої для мого сина.