Грішниця
Шрифт:
– Мій син повинен жити.
Лікар розгублено зняв окуляри, ретельно витер їх хусточкою й подивився прямо на мене:
– Звичайно, як і всі інші онкохворі діти.
– Ви до кого?
– Ніни… Не знаю, під яким прізвищем вона тут, дівочим чи вже…
Молоденька дівчина відірвала погляд від паперів, які одночасно з розмовою намагалася заповнювати:
– А це як?
Лариса махнула рукою, вибачилася та зателефонувала Сергію. Той спустився в приймальню вже за хвилину й пояснив, що відвідувачка прийшла до них. Довгі коридори жовтого
– Вона ще не повністю отямилась. Лікар попередив, щоб ніяких хвилювань. Це зараз лише зашкодить.
Лариса кивнула головою й обережно увійшла до палати під номером шість. Біля самого вікна на білих простирадлах лежала жінка, яка ще кілька годин тому ніяково ховала очі під крики гостей «гірко». Вона обернулась і закрила шию долонями, намагаючись приховати синю лінію смерті.
– Я дурна…
Лариса підсунула стілець ближче до ліжка й сіла. У грудях швидко-швидко билося серце, щось затисло горло й не давало вимовити й слова, вона з останніх сил намагалася втримати сльози.
– Ні, тільки дурненька.
Ніна змучено посміхнулась і забрала руки з шиї. Обидві розплакались, але від цього дихати стало легше, немов у повітрі розірвалося на шматки щось важке та чорне, а потім впало додолу. До палати схвильовано зазирнув Сергій і одразу ж зачинив за собою двері.
– Тобі не можна плакати.
– Ага. Та ще й у першу шлюбну ніч.
– Зате її ви точно не забудете.
Ніна кивнула і вже серйозно промовила:
– Я не повинна була цього робити. Це одруження – помилка із самого початку. Я просто тікала від самої себе, а не втекти ж і не сховатися, ще й Сергію боляче зробила. Йому за що?
– Якби на всі питання існували відповіді, люди не робили б дурниць. Він просто любить тебе.
– Господи, а в мене не виходить, нічого не виходить, а прикидатись – не можу.
– Він знає.
– І як жити далі?
– Почни просто з «жити».
У коридорі біля вікна ходив колами Сергій. Крок, крок, ще один, і знову вікно, за яким ось-ось має зійти сонце. Вони так довго чекали цього дня, а сьогодні день – це і є життя, принаймні, якщо він таки почнеться.
– Ларисо, як вона?
– Вже краще, заспокойся, найстрашніше позаду.
Сергій полегшено видихнув, але вже в наступну хвилину стурбовано запитав:
– А вона не може спробувати… повторити.
Лариса перевела погляд на вікно. Над дахом протилежного будинку виринала червона заграва. Сходило сонце.
– Ні, житиме.
Для мене не існувало звуків прекрасніших, аніж дихання мого сина, коли він спокійно спав. Інколи навіть здавалося, що це музика, тільки створена десь поза межами нашого світу. Вдих – видих, вдих – видих. Дихає. Значить, живе.
Лікування ще практично не починали, а всі заощадження, цього разу не тільки мої, але й Тамари Павлівни та Лєри, прослизнули крізь пальці буквально за місяць. Я добре розуміла, що миття підлоги й торгівля ситуацію не врятують, до того ж, мені потрібно було постійно знаходитися поруч із сином, і це все, що я могла, – була поруч. Нас зі Славою перевели до клініки нейрохірургії
– Гаразд. Почекайте хвилиночку, я знайду літературу саме по Вашому випадку, – молоденька лікарка підійшла до шафи у своєму кабінеті й дістала кілька книг та медичних журналів. – Не знаю, чи все буде зрозумілим, це скоріше для медичних працівників, термінологія та й сам виклад, однак… а знаєте, Ви поспілкуйтеся з іншими мамами, вони в деяких аспектах більш обізнані, ніж усі медичні світила разом узяті. Просто хворобу сприймають по-іншому, пропускають крізь себе, чи що.
Повернувшись до своєї палати, я поклала книжки й журнали на ліжко поруч зі сплячим Славком, дивилася то на одинадцятимісячного сина, то на рівну купку посібників, сподіваючись знайти там відповіді на всі свої запитання. Що це таке? Звідки? Чому в моєї дитини? Як розвивається? А головне, як це подолати? Читала всю ніч, доки перше проміння не лягло на друковані літери останньої сторінки журналу. Однак чим більше розуміла, тим кількість питань лише зростала, і на жодне не існувало однозначної відповіді.
Слава солодко потягнувся в ліжку, напіврозплющив оченята, засміявся до мене й почав ховатися під ковдру. Я посміхнулась у відповідь і, спіймавши нарешті пустуна, поцілувала в чоло. Невже десь там зародилося чуже та страшне? Воно ділиться, росте й поволі вбиває, по суті, вбиває й себе теж, адже поза існувати не зможе. Пухлина – це ніби частина тебе й ні одночасно. Такий собі смертельний парадокс природи, проти якого ніхто не зробить щеплення й не дасть зцілюючу пілюлю. РАК. І таких, як ми, тут десятки.
Старші діти за час лікування встигали ставати друзями й товаришували палатами. І їх об’єднували не спільна хвороба, біль чи страх смерті, вони просто були дітьми, а дітям для дружби ще не потрібні причини. Я скоро вивчила більшість по іменах, а в обличчя знала ледь не кожного. Ми поволі звикали до життя в лікарняній палаті, білих стін і таких же халатів, повітря із запахом ліків і дивного змішання дитячого плачу та сміху. Виявляється, діти здатні сміятись, навіть коли помирають, правда, не знаю, чи легше від цього батькам.
Я бачила їх різних, замкнутих і відкритих, спокійних і галасливих, забезпечених, впливових, відомих і схожих на мене, проте страх в очах був ідентичний, страх за життя своєї дитини. Від багатьох я дізналася те, чого не прочитати в жодному медичному виданні, хтось надихав і робив сильнішою, комусь, навпаки, потрібно було сказати «тримайся». Та найбільше в пам’ять врізалася жінка, яка втратила тут п’ятирічну дочку. Її плач потрясав стіни довго, доки лікарі не ввели таку дозу заспокійливого, що нещасна просто виключилась. Наступного дня дитину забрав батько, а жінка чомусь ще з годину сиділа на пустому ліжку й стискала в руках смішного рожевого зайчика. Проходячи по коридору, я випадково зазирнула в привідчинені двері палати й застигла, не в силі зробити й кроку. Жінка підняла змучені очі та посміхнулась: