Грішниця

Печорна Олена

– Ну що, розважимось, дівчата?

Жах і заціпеніння, нам щось увели, і свідомість неначе зависла десь аж у нічному небі, зачепившись за ріг молодого місяця, щоб звідти споглядати лише уривки реальності. Нас вивезли за місто. Лісосмуга, дерева, дерева, дерева, молода трава під ногами.

– Казала, не продаєшся, то візьмемо задарма. Хлопці, я перший, а далі по колу.

Як дивно пахла трава – неначе в косовицю, ще був запах алкоголю, цигарок, чоловічого поту й сперми, ми пахли страхом, якщо страх якось пахне. Отямилися під ранок,

Лєру нудило, а я дивилась, як маленькі мурашки сновигають у вим’ятій траві. Здається, ми зруйнували ваш звичний світ, маленькі? Світи руйнуються – і великі, і малі.

– Нелюди, – голосила над нами Тамара Павлівна, зовсім як над мерцями, і в цьому було щось правильне. Життя спинилось, його не було. Зняття побоїв, експертиза, заяви про зґвалтування, чужі руки, чужі очі, запитання. Усе неначе стосувалося когось іншого, а не мене. Лєра билася головою об стіну й стискала міцніше зуби. Так тривало кілька тижнів, доки нас не прорвало. Вона істерично реготала та плакала одночасно.

– Тварюка! Він просто сміявся мені в обличчя, дивився в очі й сміявся.

Тамара Павлівна пила заспокійливе, кивала головою й знову пила. Я вийшла на балкон, довго дивилась у скроні гігантських кленів та думала: якби вийшло ось так розридатись, стало б легше. Легше. У голові маячило обличчя слідчого, що вів нашу справу. Підстаркуватий чолов’яга перетворив її на мильну бульбашку, щойно дізнався, чиє прізвище фігурує в якості підозрюваного.

– Розважились, дівчата, то чого зараз скиглити? Мало заплатили чи що?

Лєра вийшла на балкон і стала поруч.

– Знаєш, я так часто намагалась уявити, як це станеться вперше. Думала, що буде красиво й обов’язково з чоловіком мого життя. Смішно, правда?

Я тільки здригнулась, згадавши свого першого.

– Ненавиджу.

Якщо ненависть руйнує, то від нас не залишилося нічого.

* * *

Прокинувшись, Лариса підійшла до вікна, щоб привітатися з новим днем. Стояла в самій сорочці, дивлячись, як солять землю. За вікном ішов сніг – дрібний-дрібний, він падав густо, нагадуючи сіль. До кімнати зазирнула господиня.

– Вже прокинулась, а вчора так пізно лягла. Тут Ніна прибігла з якоюсь справою.

– Запускайте наречену.

Великі темні очі виглядали переляканими й розгублено намагалися зачепитись поглядом бодай за щось у кімнаті. Врешті-решт Ніна сіла в гойдалку та спитала:

– Скажи, я справді це роблю?

Лариса посміхнулась і ствердно кивнула головою, на що Ніна заховала обличчя в долоні, прошепотівши «боюсь».

– У мене подібний досвід відсутній, проте, кажуть, нареченим властиво хвилюватися перед весіллям, то все йде за планом.

– Ага, я планово роблю велику помилку.

– Знаєш, подружко, зазвичай молодята впевнені в протилежному, а потім, набагато пізніше, дізнаються, що помилились. Так що, мила моя, ти прогресуєш. Не хлюпай носом.

Ніна розсміялася крізь сльози, витерла обличчя й зауважила:

–

Власне, чого я сюди прийшла? Збирайся, старша дружко, поїдемо вибирати весільну сукню. Сергій такий смішний, обов’язково хоче її купити, та й тобі потрібно щось придбати.

З іншої кімнати почувся голос Марії Степанівни:

– Ви кудись збираєтесь, дівчата?

– Так, зараз Олег заїде, наш свідок, поїдемо по вбрання.

Лариса підскочила біля шафи й жартівливо округлила очі:

– І ти мовчиш?

– А що? Думаю, що з весільними сукнями в громадському транспорті кататися якось не зовсім зручно.

– Нічого не знаю, дівчата, але без сніданку не пущу, та й такі важливі справи на голодний шлунок не вирішують. Швиденько за стіл.

Через кілька годин голова йшла обертом від білого кольору. Білий сніг та білі сукні. І того, і того було настільки багато, що здалося, інші кольори просто зникли, можливо, розчинились у білому.

– Ларисо, я заплуталась. Невже з усіх потрібно вибрати одну сукню? Як?

Лариса обвела поглядом довгі ряди манекенів, що дружно зібралися вийти заміж.

– Сукня має бути твоєю.

– А як її знайти?

Лариса озирнулась і спіймала за спиною стурбований погляд новоспеченого свідка. Олег одиноко височів біля дверей, ніяк не вписуючись у загальне тло цієї білої феєрії.

– Думаю, що ти її просто відчуєш.

– Не знаю, може, я несправжня наречена, тому і відчути свою не зможу?

– Дурниці, у кожної вона є.

Немов підтверджуючи сказане, біля дзеркала затанцювало молоде дівча з поглядом, що ось-ось мав вибухнути від радості.

– Бачиш, ця свою вже знайшла.

– Думаєш? Слухай, а покажи мені свою?

Лариса завмерла з дивним відчуттям, що її оточили. Стало холодно, захотілося вирватись із цього полону кольору… Кольору чого?

– Її тут нема.

– То, може, і моєї нема?

– Твоя має бути. Шукай.

Ніна втомлено піднялася зі стільця й знову пішла блукати довгими рядами. Власниця салону щебетала та метушилася довкола, нагадуючи якогось дивного метелика – того, що живе лише на білому. У кінці кінців Ніна спинилася біля простенької сукні – нічого зайвого, білий клапоть тканини.

– Слухай, а кажуть, дівчат ховають теж у весільних сукнях?

– Трапляється.

– Дивно. І під вінець, і в труну.

– Якісь асоціації в нареченої не ті. Давай краще зупинимося на якомусь варіанті, а то Олег скоро проситиме помилування.

– Я хочу ось цю.

Власниця салону скептично обвела поглядом наречену й сукню, однак вирішила не встрявати, зате при виборі весільного вельону, тобто фати, та віночка відірвалася на повну, запропонувавши найдорожчий варіант, що спадав ледь не до п’ят. Ніна сперечатися не стала, й Олег із посмішкою звільненого розмістив пакунки в машині. Ніна теж посміхалась, тільки з острахом. Невже так посміхаються в передчутті весілля? Це ж має бути один із найщасливіших днів.