Грішниця
Шрифт:
– Душно там, свободи не вистачає.
Я шоковано оглядала брудний підвал, намагаючись віднайти там бодай натяк на справжню свободу. Вулиця давала лише її ілюзію, однак для багатьох і цього було досить. Мені пощастило, якщо можна так висловитись, адже я зустріла саме Костю. Він був у нас за головного й мав парадоксальний, як для безпритульного, кодекс честі, а в поєднанні із сильною волею і впертістю все це утворювало чіткі межі, за які нікому не дозволялося виходити, бо за ними – саме дно. Щоб вижити, ми працювали: розносили свіжу пресу, прибирали вулиці та під’їзди, мили машини, чистили взуття й переносили вантажі. Нехай це були тимчасові підробітки й оплата залежала
Мені добре запам’ятався випадок із Настею Вогником. Усі її так називали за яскравий колір волосся й вогняний темперамент. І тим, і тим матінка-природа наділила дівчину аж занадто щедро, а ще вона прагнула від життя всього й одразу, проте ми все одно її любили, незважаючи на всі недоліки. Того дня Вогник повернулася збудженою, сяючи від несподіваного щастя, причиною якого був годинник – чоловічий і до непристойності дорогий. Ми намагалися здогадатись, звідки така розкіш, але коли його побачив Костя, одразу ж зблід і влаштував справжній допит. Настя вигадувала відмовки, плуталась і врешті-решт замовкла. Костя пильно подивився прямо в очі й процідив крізь зуби:
– Ти його вкрала.
Дівчина напряглась, а потім жбурнула годинника на підлогу.
– Я не крала, не крала! Я просто взяла зайве у відгодованої морди, яка дозволяє собі припалювати сигари стодоларовими банкнотами й губиться в здогадах, куди б іще подіти ті кляті гроші. Може, скажеш, що він багато втратив?
– Все одно це крадіжка. Ми не лазимо по чужих кишенях, ти ж знаєш правила. Якщо хочеться грати в такі ігри, іди звідси.
Вогник обвела присутніх поглядом і зупинила його на Кості.
– Піду. Вогник дасть собі раду. Бувай, праведнику!
І вона зникла, востаннє труснувши гривою вогняного волосся. Ми спантеличено дивилися на злощасний годинник, а він зухвало поблискував на підлозі. Гарантії відомої марки виявилися не просто красивими обіцянками, бо після удару він лежав цілісінький, навіть скло не тріснуло. Костя підібрав його й викинув у найближче відро для сміття, однак це вже не повернуло нам нашого Вогника. Після цього ніхто не наважувався порушити цю тему, особливо при Кості, хоча всім нам бракувало Насті, навіть тому, хто про почуття не звик говорити вголос. Одного разу я цілком випадково натрапила на Костю, що з жорстокою методичністю бився головою об цегляну стіну та зціплював зуби, аби не закричати. Очевидно, Вогник значила для нього значно більше, ніж просто дівчина вулиці.
Настя почала торгувати собою майже одразу, як пішла від нас. Вона була не першою й не останньою, такі були до неї й будуть після. Дешевий товар для таких же вуличних волоцюг, адже інші не входили до кола клієнтів. Я навіть згадала слова Олега Євгенійовича про те, що ми все одно опиняємося там, де й маємо бути. На дні. Нижче просто не буває, але й там живуть люди. Просять милостиню, крадуть, нюхають клей, п’ють сумнівну гидоту, курять травичку й сідають на голку – так простіше там залишатись. Можна навіть спробувати знайти сонце в місці, де його бути не може в принципі. Настю ми іноді бачили, випадково перетинаючись. Брудна, майже завжди напідпитку, вона все ще мріяла про красиве життя, а потім одного разу прийшла до нас сама й привела гостя – хлопчика років десяти-одинадцяти.
– Це Паша. Він хворий. Заберіть хлопця, а? Він скоро помре, а в нас мерці непотрібні.
Вогник дивилася в очі Кості, не відриваючись, навіть не кліпаючи, нам навіть на мить здалось, що перед нами колишня Вогник, потім іронічно посміхнулась.
– Ти ж маєш бути милосердним. Хіба
Костя мовчав.
– Що ж, кажуть, що мовчання – знак згоди. Так? Ну то я пішла… Бувайте.
Уже коли майже вийшла, рвучко обернулась і, стримуючи сльози, прошепотіла «спасибі».
У Паші був СНІД, тому він справді помирав від банального запалення легенів. Добрий хлопчик із волошковим поглядом гаснув у муках, і ніхто не міг допомогти. Та він не скаржився, говорив про смерть настільки спокійно, ну зовсім як про якусь дитячу іграшку. Костя спочатку категорично наполягав відвести хворого до лікарні, але Паша взяв його за руку і, просто так, сказав:
– Я хочу померти там, де жив. Людина ж має право вибирати, де їй померти?
Після цього його не чіпали, натомість намагалися полегшити страждання. Ми якось швидко прив’язалися до хлопчика, намагалися залишити найсмачніший шматочок, наносили теплих ковдр, дістали м’яку подушку й книги. Він любив читати, особливо казки. Кості якимось дивом вдалося дістати для нього знеболювальне, Паші одразу стало легше. Він помер, коли в міському парку дерева зацвітали ніжним квітом. Похованням та рештою проблем займався Костя. Не знаю, яким чином він цього домігся, але Пашу поховали так, як годиться. Звичайна могила, схожа на решту, хрест, ґратки, живі квіти. Важко було здогадатись, що тут лежить безпритульний, а не звичайна дитина. Саме на могилі хлопчика я зрозуміла, що потрібно щось зробити, щось, аби бодай спробувати вирватися туди, де небо чисте. Костя стояв поруч і ніби читав думки.
– Ти б поверталася назад, Ларисо. Потрібно завершити освіту, отримати атестат, документи. Це твій шанс.
– Але я повернусь у страхіття.
Костя обійняв мене за плече і сказав:
– Тут теж не земний рай, повір мені. Потрібно спробувати, бо людина досягає лише того, чого заслуговує.
Я вірила йому, а ще знала, що свого він досягне. Таких, як він, не ламають обставини, такі не звертають увагу на низьке небо над головою, такі не зрадять собі навіть тоді, коли зрадили їх, і зрадили найближчі люди.
Батьки Кості не відбували ув’язнення, скоріш за все, в очах суспільства виглядали навіть цілком пристойно, бо батько, до речі, займав непогану посаду. Драма розігралась, коли Кості виповнилося дев’ять. Банальна історія. Батько пішов із сім’ї до іншої жінки, розлучився з матір’ю, став батьком ще одного сина, от часу й не вистачило на обох одразу. Неважко здогадатись, хто мав поступитись. Мати переживала розлучення в затяжних істериках, звинувачуючи весь світ і тих, хто був поруч. Від постійних сліз, прокльонів і нарікань хотілося бігти світ за очі. Костя тікав: затримувався то в школі, то на гуртках, то в друга, потім – просто на вулиці. До цього звикли й перестали реагувати. Згодом матері пощастило, бо замість істерик вона влаштувала своє особисте життя. У другому шлюбі також народилася дитина, правда, цього разу дівчинка, однак уваги Кості все одно бракувало, та й спільної мови з вітчимом знайти так і не вдалося.
От і вся історія. Матері було простіше думати, що син у батька, батькові – що в матері, й обом було простіше без зайвого нагадування про помилку юності. От тільки Костя помилкою себе не вважав, але й зайвим бути не хотів. Спочатку навідувався то в ту сім’ю, то в іншу, згодом робив це все рідше й рідше, доки відвідини не перетворилися на короткі зустрічі з формальним «як справи?». У школі з навчанням виникли проблеми, адже потрібно було встигати знаходити якийсь заробіток, однак школу Костя не кинув і складав іспити екстерном, до того ж, досить успішно. Та це й не дивно, він завжди знав, чого хоче і що для цього потрібно зробити.