Грішниця
Шрифт:
Її звали Валерія, доволі незвичне ім’я для глухої сільської місцевості десь аж на кордоні. Так назвав її батько, обличчя якого вона майже не пам’ятала, бо він помер, коли їй виповнилося п’ять, встигнувши дати життя ще двом сестричкам-близнятам, а народження сина вже на цьому світі не застав. Скільки себе пам’ятала, їм постійно чогось не вистачало: хліба, одягу, іграшок. Матір практично не бачили, нещасна жінка віддалася праці на землі та ледь зводила кінці з кінцями. Повертатися назад після такої невдачі було б зрадою, а зрадників Лєра ненавиділа. Так-так, вона в усьому була така – любила
– Ну і хто втратив?
– Ти про кого?
Тут Лєра скорчила гримасу, до болю схожу на вираз обличчя злощасного професора, і пробелькотала крізь зуби:
– Дитино, це не для тебе… Окуляри час міняти – таких кадрів не розгледів.
Затримуватися на довше в гуртожитку не дозволяли правила, і коменданша, огрядна жінка з неприємним голосом, зачинила за нами двері. Лєра, тримаючи в одній руці велику сумку з припасами, іншою показала їй кулака.
– Ти диви, нервові які! Може, і справді – ну їх?
Я посміхнулась, а Лєра войовниче прокричала в зачинені двері:
– Не дочекаєтесь!
Ці слова справили на мене набагато сильніше враження, аніж усе пережите досі. Я згадала до дрібниць, як упевнено їх говорила зовсім в іншій ситуації й зовсім іншій людині. Шляху назад нема, але чи є він вперед, та ще й у кам’яних джунглях? У повній розгубленості ми повернулися туди, де зустрілися вперше і, сидячи на дерев’яній лаві, жували бутерброди з дешевою ковбасою, тому навіть не звернули особливої уваги на літню жіночку, яка присіла поруч.
– Ну, і що робити будемо? – розмірковувала Лєра, дожовуючи рештки нехитрої трапези.
Я потнула плечима:
– Треба шукати житло й роботу.
– Точно, роботу. От тільки бажано не одну, а три одночасно – аби винайняти житло в Києві. Куди подамося?
– Якби ж знати.
Раптом Лєра підскочила на місці, немов ужалена, і радісно сповістила:
– А я знаю. У лікарню. Чого так дивишся? Ми куди вступати збираємось? У медичний. А що нам, окрім знань, у пригоді стане? Досвід. Отож, пані санітарко, вставайте й гайда до найближчого стаціонару.
– А куди йти? – я починала вірити в цей примарний порятунок.
– Куди? Почекай, давай спитаємо. Шановна добродійко, підкажіть, будь ласка, як звідси дістатися до найближчої лікарні?
Жінка якось дивно оглянула нас із голови до п’ят із-під своїх окулярів і запитала:
– Роботу шукаєте?
Ми дружно кивнули.
– І житло?
Ще один кивок.
– У такому разі я б порадила вам піти зі мною. Тамара Павлівна. Будьмо знайомі.
То була ще одна доленосна зустріч, бо коли увечері ми, виснажені враженнями, провалювалися кудись глибоко-глибоко, останнім, що я пам’ятала, був шепіт Лєри про те, що лава в парку чарівна. Дійсно, саме там ми зустріли свою рятівницю.
Тамара Павлівна, самотня жінка, жила в старенькій, однак надзвичайно затишній двокімнатній квартирі, працювала санітаркою в хірургічному відділенні міської лікарні, що знаходилося зовсім поруч. Так одночасно ми знайшли все, а найперше – рідну людину, адже вона без жодних вагань впустила нас у свій світ так, неначе тільки
Санітаркою вона працювала, як сама говорила, піввіку, тому прощалися з пенсіонеркою – як із частиною відділення хірургії. На наше щастя, там цілком випадково з’явилася ще одна вакансія санітарочки, так ми і влаштувались. Було важко, особливо спочатку. Лякали не віники, швабри, ганчірки, відра, туалети, горщики, царство гіпсу та милиць, ні, лякало людське страждання, до якого ніяк не вдавалося звикнути. Однак нам усе одно подобалася робота, навіть коли в кінці дня виснажувалися настільки, що не могли поворухнутись. Ми були щасливі.
То був особливий час, час розправлених вітрил та широко відкритих очей, у яких світ раптом заграв так яскраво, що видавався чимось фантастичним.
Температура повітря застигла на нулі, перетворивши сніг під ногами в суцільне місиво. Звідкись взявся туман. Біло-прозорі клаптики чіплялися за гілки дерев, будинки, огорожі й навіть людей. Лариса дивилася на чудернацьку білу річку, що гнала хвилі прямо за віконним склом, і думала, як це красиво. Захотілося вийти й пірнути в туман із головою.
Волога огорнула одразу ж – ніби проковтнула. Іти було незручно, ноги час від часу пірнали в снігову кашу, та Лариса не поспішала, роздивляючись уже знайомі будиночки, які зараз нагадували чомусь кораблі. Кораблі, що стоять на кинутих глибоко в землю якорях. Раптом у тумані з’явилися обриси іномарки. Машина стояла поруч із сусіднім будинком, що пустував, за словами Марії Степанівни, декілька років. Лариса сповільнила крок, коли з авто з’явився чоловік у міліцейській формі, усередині відразу ж щось обірвалося та йойкнуло. Незнайомець, зачинивши дверцята, спокійно увійшов на подвір’я, де чулися голоси людей, рипнули вхідні двері, всі зайшли до будинку. Лариса ще деякий час стояла, намагаючись оговтатись, а потім швидко пішла додому.
Марія Степанівна, лише поглянувши на зблідле обличчя жінки, зрозуміла: щось сталося, Лариса ж повільно роздягнулася та сіла на стілець.
– Тобі погано, дочко? Щось болить?
– Нічого, Маріє Степанівно, уже все минулося, не хвилюйтесь.
Господиня швиденько почала чаклувати над столом, та їсти не хотілося.
– У нас сусіди нові з’явилися. Не бачила?
Лариса здригнулась.
– Стояла машина. Якийсь чоловік у формі.
– То син. Стареньких батьків сюди переселив. Каже, що в місто не хочуть, а тут усе-таки ближче до світу й люди живі. Вони глибше, у самій зоні, жили. Хутірець невеличкий, я молодою колись там бувала, а зараз – ні однієї живої душ. Лише поля, ліси й вовки довкола, а вони жили, доки сили не ті стали, от син їх і вмовив.