Горить свіча
Шрифт:
Він тихо ступав по м'якій траві, відчуваючи, як лунко б'ється в грудях серце. Був готовий, як звір, кожної миті при спротиві напасти на старого і малого, зім'яти, зв'язати або навіть задушити їх, аби лиш заволодіти їхньою їжею.
Коли наблизився кроків на десять, під ногою хруснула гілка. Пастухи оглянулися і завмерли. Його вид, видно, налякав їх, бо підліток скрикнув по-половецькому:
— Ван-пай! Кулі-баба, хто це? Який страшний чоловік!
Добриня вмить зрозумів, що перед ним половці, монгольські полоненики, конюхи, змушені випасати табуни якогось
— Мир вам! Не бійтеся мене, я вам нічого поганого не заподію, — сказав тихо.
Оторопілий старий зрештою подав голос:
— Ти хто? Кипчак? Що балакаєш по-нашому.
— Ні, я орусут. Як ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився в степу, вже четвертий день ми нічого не їли. — Він склав на грудях руки, підійшов до них впритул і вдихнув запах смаженого м'яса. — Ради Бога, дайте нам попоїсти! Вмираємо з голоду!
Старий заметушився, заохкав:
— Якші, якші. Сідай до нас — їж, скільки тобі хочеться. А де ж твій товариш? Хай іде — йому теж вистачить!
— Він тут. Я зараз покличу його, — відповів Добриня і, приклавши долоні до рота, загукав: — Янко, Янко, йди-но хутчій сюди!
З кущів боязко визирнула Янка.
— Не бійся! Йди! Тут добрі люди!
Янка підійшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на її змарніле обличчя, ковзнув поглядом по її постаті і, показавши на місце поряд з собою, несподівано сказав:
— Салям, катум! Їж — тобі треба їсти, бо ти ж носиш під серцем сина чи дочку.
Добриня був вражений проникливістю старого, але не сказав на це нічого, а зразу ж і собі сів до трапези.
Вони накинулися на їжу, як голодні вовки, їли пожадливо, майже не пережовуючи, запиваючи коржі та м'ясо прохолодним кумисом. Закінчили тільки тоді, коли на килимку не залишилося ні крихти. Добриня зніяковів.
— Оце так! Пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл! Ми все поїли, а господарі нехай облизуються! Ай-ай-ай!
Старий усміхнувся.
— Не біда! У нас для себе ще знайдеться що-не-будь, щоб напхати курсак. Аби зуби!.. Навпаки, ми раді, що врятували вас від голодної смерті. — Він раптом прищурив свої і без того вузькі очі. — А тепер же куди ви?
І він хитрувато усміхнувся.
Добриня збентежився. Від цього старого нічого не приховається. Здається, крізь землю бачить. Сказати правду чи збрехати? Ні, за добро лжею не платять!
— Кулі-баба, а ти як гадаєш — чого ми тута?
— Думаю — тікаєте, — серйозно відповів старий і пильно заглянув у вічі своєму гостю.
— Авжеж тікаємо, — підтвердив Добриня. — Я вірю тобі — і кажу правду. Тікаємо з ненависного полону, бо несила вже терпіти неволю. Може, Бог допоможе знайти путь на батьківщину.
— Хай вам щастить, — відповів старий
Добриня аж кинувся. Несподівана новина вразила його.
— Кулі-баба, як ти сказав — баримтача Бачман? Ти знаєш Бачмана? Зустрічався з ним? Де його шукати? Скажи мені!
На цей раз не приховав подиву половець і в свою чергу запитав:
— Чекай, чекай! А для чого тобі Бачман? Ти що — знав його?
— Авжеж! Ми разом жили в одному хизарі. Я допоміг йому та його другові Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи мені, де їх шукати!
Пастух задумався лиш на якусь мить.
— Для чого це тобі?
— Він допоможе нам з Янкою. Сам бачиш — ми в безвихідному становищі: ні одягу, ні коней, ні зброї, ні їжі. Шлях додому далекий, степи безлюдні, як доберемося?
— Гм, схоже, що ти правду мовиш, — тихо промовив старий. — Але я не знаю, де шукати Бачмана. Він ні дня не сидить на одному місці. Сьогодні він тут, а завтра — там. Нападе на монгольський улус, поб'є, пограбує, забере свіжих коней, а своїх, стомлених, залишить — і тікає далі. Вже не раз монгольські беї ганялися за ним, та не змогли спіймати. Бо він — як вітер!
— І все ж — де його шукати? Ти бачив його?
— Бачив. Учора він зі своїми хлопцями був тут.
— Був тут! — вигукнув Добриня. — Отже, він десь недалеко?
— Може, недалеко, а може, й далеко, — ухильно відповів Кулі-баба. — Хто теє знає? Один Бачман. Але я тобі, орусуте, дам їжі на три дні, а за цей час ви, може, зустрінете Бачмана.
З цими словами старий витягнув з мішка торбинку сиру і кілька шматків в'яленого на сонці м'яса.
— Дякую, — розчулено відповів Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок. — Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Світ не без добрих людей — і на цьому він тримається! Бувайте!
4
Старий половець помилився: втікачі були такі зголоднілі, що їжі, якої він їм дав, вистачило не на три дні, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися одні крихти. А третій і четвертий день знову йшли голодні і ледве брели осіннім степом навпростець.
Янка змарніла, пристала зовсім. Тому, коли вони під ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризені кінські маслаки, Добриня сказав:
— Все. Далі — ні кроку. Що буде, те й буде — зупинимось тут. Сідай до вогню — грійся, а я спробую спіймати що-небудь — байбака, степову черепаху чи овечку, що відбилася від отари. Запечемо на вогні — і трохи підкріпимося.