Горить свіча
Шрифт:
Він назгрібав сухого зілля — кинув на багаття, а другий оберемок підіслав Янці, яка зразу ж опустилася на нього і простягла до вогню холодні руки. Тепер вона не перечила Добрині, бо так стомилася і стільки витратила за ці дні сил, що їй уже було однаково — жити чи померти.
Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не відійшов і на сотню кроків, як раптом побачив на витолоченій траві залишки розчленованої на шматки кінської туші. Кращі шматки м'яса були кимось вирізані і забрані, але
Він приніс свою здобич до багаття і кинув кілька шматків м'яса в вогонь, а сам опустився біля Янки на коліна, обняв її за плечі і крізь радісне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:
— Ми врятовані... І на цей раз врятовані... Щаслива доля оберігає нас, Яночко!
Вони сиділи тихо і не відривали погляду від багаття, де шипіло, сичало, шкварчало, поволі обвуглюючись, кінське серце. Сиділи довго, поки воно не спеклося, а потім дістали з жару і, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на їжу.
Коли наситилися і зігрілися біля вогню, відчули, як на них накочується тепла хвиля сну. Янка підібгала під себе ноги, зіщулилася, зручніше вмостилася в своєму гніздечку і незабаром заснула. Йти далі вона не могла — їй потрібен був спочинок.
Добриня ліг біля неї і заснув теж.
Прокинулися вони одночасно, розбуджені тупотом копит, голосним кінським іржанням та гомоном багатьох людських голосів, підхопилися і завмерли від жаху. Довкола них щільним колом стояло кілька десятків озброєних вершників.
— Хто ви? — спитав по-половецькому круглолиций немолодий чоловік. — Орусути? Келари? Звідки і куди прямуєте? Втікачі?
Добриня мовчав. Хто ці люди? Які їхні наміри? Що їм відповісти?
Він зацьковано зиркав довкола, відчуваючи в серці холодну тугу від безвиході і гарячкове шукаючи відповіді, яка могла б їх порятувати. Але жодна путяща думка не лізла в голову. Залишалося одно — сказати правду.
— Так, ми орусути, — глухо промовив він. — Що вам від нас треба?
Від його голосу один з верхівців, що стояв позаду, здригнувся і вигукнув:
— Добриня? Ти? Невже це ти?
Добриня підняв голову — перед ним на карому коні сидів Качир-укуле. Помолоділий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою зброєю, він з подивом і радісною усмішкою придивлявся до обідраного, змарнілого, зарослого буйною чуприною та бородою втікача-богола.
— Качир! Качир-укуле! — стрепенувся Добриня. — От яка несподівана зустріч!
Качир-укуле зіскочив з коня, обняв його.
— Я радий, що зустрів тебе, друже! А це твій брат? — повернувся до Янки.
— Це моя жона, — усміхнувся Добриня. — Тобі я можу відкритися — це моя жона, Янка. У хизарі ми це приховували, а тепер немає потреби... Ми втекли, бо зустріли
— Ну, тепер не пропадете — поїдете з нами. Бачман буде радий бачити вас!
— Бачман? Отже, ти з ним? Займаєтесь баримтою? Я чув, чув про нього! Сподівався зустрітися з ним.
— Скоро зустрінетесь, — Качир-укуле знову обняв Добриню за плечі і гукнув до своїх товаришів: — Ці люди поїдуть з нами. Дайте їм коней та підберіть що-небудь з одягу! І швидше — нам не можна баритися!
Владний голос Качира-укуле змусив баримтачів ураз розімкнути коло. Одні почали шклубатися в своїх шкіряних хурджунах — витрушувати з них здобич і кидати під ноги Качиру-укуле. Інші помчали до табуна, що під наглядом пастухів пасся на лузі, і незабаром повернулися з парою осідланих коней.
— Тут, здається, вам що-небудь підійде, — сказав Качир-укуле, показуючи на купу одягу та взуття. — Вибирайте!
Добриня та Янка підступили ближче. Чого тільки тут не було! Кожухи, чапани, халати, гутули, шапки-борики і шапки-малахаї, штани хутряні і ткані, спідниці бавовняні та шерстяні, хустки, шарфи-пештимали, килими. Видно, баримтачі попатрали не одну кибитку і не один улус — здобич була багата.
Вибравши те, що сподобалось та підійшло по зросту, Добриня та Янка швидко одяглися, взулися в шкіряні гутули і сіли на коней.
— Вперед! — наказав Качир-укуле. — Не відставати! Півдня загін, не зупиняючись, прямував на північ, а потім круто повернув на захід і перед вечором, заглибившись у вологі зарості осіннього пожовтілого лісу, вийшов на пологий берег великої повноводної ріки.
— Ітиль! Ітиль! — заґелґотали радісно баримтачі.
— Волга! — не менш радісно вигукнув Добриня. — Янко — Волга! Бачиш? А за нею Дон, а там і Дніпро! Батьківщина!
Янка сумно усміхнулася, зітхнула:
— О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях, то аж холодно стає на серці!
Добриня не відповів: загін повернув праворуч, на широку галявину, де горіли багаття, паслися осідлані коні, вешталися люди. Це були баримтачі. Узрівши прибулих, вони кинулися їм назустріч.
Окремо — поважно, статечно, не поспішаючи — йшов Бачман.
Добриня впізнав його відразу, хоч був він тепер одягнутий не в брудний полатаний халат, як було в неволі, а в добротний чапан, підперезаний зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увінчувався синім оксамитовим шличком з червоною китицею, жовті гутули були розшиті різнобарвним шовком, а руків'я і піхви шаблі, прикріпленої до пояса, поблискували самоцвітами..