Гінці Нептуна

Аліков Юрій Іванович

Довге волосся Рогової струменіло у воді, як шлейф. Дельфін кружляв навколо, вигинаючись і ніби милуючись тим, що бачив перед собою.

Переконавшись, що новачок цілком здоровий, Ніна Петрівна вийшла з басейну. Черненко і Олег попрямували в бункер, відкрили шторки оглядового вікна.

Ось Корсар наблизився до людей, дивився на них, як і завжди, злегка усміхаючись. Черненко всміхнувся йому: такі, мовляв, наші справи — почнемо незабаром досліди, і ти повинен показати, на що здатний. Цікаво, що принесе цей новий експеримент?..

Учений підсунув до себе журнал спостережень, де Олег уже встиг зробити запис: “Експеримент № 579.

Дельфін № 32. Прізвисько…” Черненко дописав: “Вдалий” і поставив чомусь знак запитання.

Черненко не брав участі ні в проектуванні, ні в будівництві цього басейну. Років десять тому його спорудили за вимогою одного відомого, нині вже покійного вченого, який вніс пропозицію розпочати вивчення життя і поведінки дельфінів. Тоді такі досліди тільки започатковувались. Роботи зарубіжних спеціалістів, що мали деякий присмак сенсаційності, змусили наших вітчизняних біологів уважніше придивитися до цієї давно знайомої, але загадкової морської істоти.

Басейн і лабораторію збудували поспіхом. Почалися експерименти. Проте навряд чи можна було назвати їх науковими в повному розумінні слова, бо не було найважливішого — методики досліджень, цього архімедового важеля будь-якого наукового пошуку. Для дельфінів вигадували найрізноманітніші ігри — з м’ячами, кільцями, надувними гумовими іграшками. І дельфіни гралися. Іноді так, як це хотілося людині, але частіше по-своєму. І ще: дельфіни гинули. Чи від хвороб, чи від неволі. А можливо, від того й того.

Ну, а що ж далі? Де відкриття? Де докази наявності в дельфіна розуму? Не в тому ж, далебі, що дельфін нап’яв собі на голову солом’яного бриля, якого хтось зронив у воду, і не в тому, що швидко й легко опановував вправи з м’ячем. Хіба він розумів, що бриль — це атрибут людського одягу, а м’яч — предмет для гри? А можливо, й розумів?.. І таких “можливо” згодом назбиралося багато. Потрібні були досліди, що дали б точні, науково обґрунтовані відповіді на запитання: що може дельфін, а чого ні, де межа його розумових здібностей?

Минав час. Надто гарячі ентузіасти поступово охолонули. Відомий вчений, з ініціативи якого було споруджено басейн, теж втратив інтерес до дельфінів. Йому запропонували кафедру в університеті, і він охоче змінив незручності експедиційного життя на затишок міської квартири. Саме тоді четверту лабораторію, що ніби доживала свій вік, прийняв Черненко. Власне, від лабораторії лишилася тільки назва, бо не було в ній ні співробітників, ні дельфінів. Був лише дідок з місцевих, який за невеличку платню взявся охороняти нехитре лабораторне майно.

Друзі й знайомі Черненка, дізнавшись, з якою упертістю він добивається продовження дослідів, незрозуміло стинали плечима.

А Черненко почав не з ігор та забавок, почав, відверто кажучи, з фантастики. Він вирішив… поговорити з дельфіном, навчити його нашої мови — спочатку простих, однозначних слів, які друкуються на перших сторінках букваря.

Учений працював до самозабуття, але наслідки були мізерні. Дельфіни вивчили кілька сліз і часом, здавалося, вимовляли їх цілком свідомо, бо саме тоді, коли це було потрібно. До того ж вони з власної ініціативи запам’ятовували вигуки, що їх чули від працівників лабораторії, і щедро пересипали ними свою скупу “мову”. Виходило іноді навіть цікаво. Розігнавшись під водою, дельфін виплигував на поверхню і, як досвідчений акробат, робив у повітрі кульбіт, енергійно вигукуючи “ап!” Потім він підпливав до бар’єра, де були

люди, і промовляв досить чітко “вода”, що дуже подобалося працівникам лабораторії, а також випадковим відвідувачам, які могли годинами спостерігати дельфінів, дивуючись з їхніх лінгвістичних здібностей. Все це спершу сповнювало надією Черненка. Але потім дельфіни зупинилися в своїй “освіті” на одній точці й ніяк не хотіли рухатися далі. Черненко розумів: це через те, що в нього й досі немає надійної програми, що він прагне досягти мети з ходу, одним ривком… А далі виявилося, що дельфін, не маючи голосових зв’язок, не може відтворити більшості фонем людської мови, не хоче чи нездатний зрозуміти значення слів, не виявляє щонайменшого бажання до співбесіди.

Черненко ставив усе нові й нові досліди. Змінювалися методи, змінювалися й працівники лабораторії. її полишали розчаровані шукачі легкої слави і швидко написаних дисертацій. Були дні відчаю і в самого Черненка — “присмеркові” дні, як він їх називав. Роїлося багато найрізноманітніших думок, але кожна з них закінчувалася знаком запитання. “Чому дельфін повинен обов’язково навчитися людської мови? Чому його спосіб шифрування інформації повинен виражатися словами, поняттями, а не, скажімо, математичними формулами чи якимись зовсім іншими символами? “

Кінець кінцем учений зрозумів, що в дослідженні дельфінів знань із самої біології замало, і засів за праці філософів, психологів, лінгвістів.

Мова — справжня, розвинута, що оперує поняттями й абстракціями, — це лише форма вираження розуму. Ну, а що ж таке розум узагалі? Де критерій, мірка, еталон, які дали б змогу безпомилково визначити, що дана істота розумна, свідома? Праця — стверджують одні. Мистецтво — запевнюють другі. Математика — кажуть треті. Від себе Черненко додав: здатність до самопізнання. Якщо призначення розуму — пізнання матерії, то той, хто володіє інтелектом, насамперед повинен почуватися особою. Але як довести, що дельфін здатний до самопізнання?

І ще одне. Чи універсальні закони розуму для всього свідомого у Всесвіті? Чи буде, скажімо, житель якоїсь планети з сузір’я Тельця о бо Козерога мислити так само, як ми, земляни? З цього приводу філософи сперечаються. Але біда в тему, що їм невідомий інший розум. Вони знають лише один — людський, який сьогодні просто ні з чим порівняти.

“Не захоплюйся, не злітай занадто високо — звідти страшніше падати, — стримував себе Черненко. — Розберись поки що в найближчому. Перед тобою звичайний житель Землі — дельфін, який володіє величезним діапазоном звуків. І це, безперечно, не проста випадковість. В цьому є своя закономірність. У примітивних істот засоби спілкування бідні, а чим вище на еволюційному щаблі тварина, тим досконаліший її мозок, тим багатша її мова. Ось і вивчай цю “іноземну” на нашій планеті мову. Спробуй її розшифрувати”.

Так міркував Черненко і несподівано в нього народилася зовсім нова ідея. Попавши в полон до людини, дельфін навмисне вводить її в оману. Не йдучи на контакт, дельфін оберігає свою свободу, бо з точки зору дельфіна, люди ще не готові вступити в інтелектуальне спілкування з представниками іншого виду. Наші спроби почати переговори з дельфінами — це нерівноправний діалог, оскільки один із співрозмовників — невільник, другий — повелитель.

Але ця ідея не дала сподіваних результатів, навпаки, завела Черненка в такі непролазні хащі, що ледве вдалося повернутися до вихідних рубежів.