Гінці Нептуна
Шрифт:
Рогова вправно прикріпила до грудей тварини присоску гнучкого стетоскопа, слухала довго, уважно.
— Що з нею? — глухим голосом запитав Черненко, коли вона вийшла з води.
— У людей це називається гострим серцевим приступом, — відповіла Рогова й, приготувавши шприц, знову зайшла у воду.
Швидким, точним рухом вона зробила ін’єкцію. Нінарія голосно зітхнула, потім ще раз — важко й жалібно, й затихла, ніби заснувала глибоким сном.
Олег, не сказавши й слова, побрів у лабораторію.
Рогова вилізла з води й накинула на себе халат.
— Вона житиме? — Черненко кинув погляд
— Так, — впевнено відповіла Рогова. — Але протягом двох тижнів ніяких експериментів, годівниць і автоматів. Спокій, лікування і знову спокій.
— Що два тижні — що вічність. Тепер уже однаково.
Черненко стояв розгублений, стривожений. Мабуть, він думав про долю, яка нанесла йому черговий удар — підступний і несподіваний.
— Але як же це так? — вирвалось нарешті в нього. — Молода, міцна… і раптом серцевий приступ?
— Все дуже просто, Сергію Терентійовичу, — стиха сказала Рогова. — Стрес. Стрес від розлуки…
Раптом від лабораторії почувся голос Олега:
— Сергію Терентійовичу!
Олег мчав до басейну і продовжував гукати:
— Сергію Терентійовичу! Таке сталося!
— Де?.. Що сталося? — схвильовано запитав Черненко.
— Там… в лабораторії. Швидше ходімте туди!
Екран кольорово-музичного комбайна світився зсередини дивовижно-бузковим кольором, створюючи враження безмежного простору. На екрані розгорталися картини, які нагадували чи то химерні сни, чи то полотна художників-сюрреалістів. Черненко застиг перед приладом, до болю в пальцях стиснувши спинку стільця.
Раптом бузковий колір став густим-густим, майже темним, і несподівано зник. На новому, тепер уже синьому тлі виникло зображення двох вогнисто-червоних дельфінів, що пливли поряд. То були Нінарія і Сергус. Вони рухалися повільно, навдивовижу синхронно, і здавалося, що в світі існують лише вони — поза простором і часом.
Та ось із глибини екрану з’явився якийсь незвичайний, схожий на зламану спіраль знак. Він швидко розростався на весь екран, потім ніби вийшов за його межі. В центрі знову виникли дельфіни, але якась темна, величезна пляма, що нагадувала дно корабля, почала насуватися на них і витіснила з кадру. І знову дивний знак — лінія, зламана, мов блискавка.
Тепер на екрані з’явилася тінь, в якій ледь-ледь угадувалася фігура аквалангіста. Він не плив — крокував, як по суші. І знову безодня. В ній гарячково кидається дельфіниха, наче шукає свого коханого. Нарешті вона завмирає в розпачі.
Екран погас. Мов постріл, клацнув тумблер, і погляди усіх присутніх тепер звернулися до Віктора, наче перед ними сидів справжній живий чарівник.
— Я тут чаклував над комбайном, — несміливо почав він. — Гідрофон був у роботі, й раптом чую: Нінарія розшумілась. Ну, я й записав її, а потім пропустив плівку через комбайн… Каскад підсилення перебудував, і зображення тепер зовсім інше. Пригадуєте, Сергію Терентійовичу, ви говорили про це біля багаття.
— Я? Говорив? Про каскад?
— Ні. Йшлося про те, що свою мову ми шифруємо в електромагнітні коливання, в радіосигнали, щоб передати на віддаль, і що це може бути й навпаки… У звуках не пряма інформація, а лише код…
— Але це… — розгублено пробурмотів Черненко. — Це, здається, Вікторе, щось дуже цікаве.
— Побий
— Чекайте, чекайте, дайте подумати, — Черненко закрокував по кімнаті. — Ми бачили думки дельфіна! Значить, він мислить не словами, не поняттями, як люди, а зоровими образами! Свої думки-малюнки він шифрує у звуки… Для чого? Звук дуже добре поширюється у воді на сотні, навіть тисячі кілометрів! Прекрасний засіб спілкування, чи не так? — Черненко ніби переконував самого себе. — Ми, люди, для надійного обміну інформацією винаходили телеграф, телефон, радіо…
Олег схвильовано дивився на Черненка.
— Але ж це значить, — сказав він з глибоким подихом, — що в дельфіна справді є розум!.. І розум незвичайний!
— І розум, і фантазія, — підтвердив Черненко. — До того ж, багата фантазія! Ми чули тільки тривожні, хаотичні звуки. А це була лірична, хвилююча поема про любов…
— Так, люди й дельфіни… — тепер уже тихо й повільно мовив Олег. — Два розуми і прірва нерозуміння…
— Нічого дивного, — зауважив Черненко, — адже ці розуми не дотикаються. Хоча, — задумався він, — є дивовижне, правда, дуже рідкісне явище. Діти здатні уявляти собі те, чого ніколи в житті не бачили і не могли бачити. Це генетична зорова інформація. Зорова, — підкреслив він. — Не словесна. Звідки це?.. Може, найперший розум на землі мав здатність мислити зоровими образами? А потім… Дві еволюції — у двох напрямах: у дельфіна відеомислення збереглося, а людина відкрила слово й почала виражати свої думки не конкретними уявленнями про дійсність, а абстрактними їх символами й поступово забула свою попередню здатність. Але оте первісне мислення час від часу виявляється в генах через тисячі поколінь — як атавізм, як відгук того далекого-далекого минулого… А сни, галюцинації?
— Ну, гаразд, — мовив Олег, — дельфіни не розуміли нас. Але чому ж вони не могли домовитись один з одним?
— І про це дізнаємось, — посміхнувся Черненко. — У нас тепер з’явиться тисяча отих “чому?”.
— Я думаю, що в океані дельфіни можуть уловлювати біоструми й без звуків, якщо, звісно, поряд знаходяться, — сказав Віктор.
— Так, — підтвердив Черненко, — цілком імовірно. Був такий експеримент в Атлантиці понад тридцять років тому…
— Невже? — здивовано перепитав Олег.
— Я пам’ятав його завжди. А зрозумів тільки зараз…
Раптом якось особливо різко задзвонив телефон.
Олег підняв трубку.
— Так. Тут. Зараз, — й, прикривши рукою мікрофон, звернувся до Черненка: — Сергію Терентійовичу, це вас. Професор.
Черненко підійшов до телефону.
— Слухаю.
Данилевський був у доброму гуморі.
— Сергію, дорогий, я зараз вилітаю. — У трубці чувся гуркіт аеропорту. — Викликали, розумієш? Терміново. Але ти не хвилюйся, не засмучуйся. Я для тебе дещо придумав… Дві темки запасних підшукав.
— Не треба, Федоре, — сказав Черненко.
— Як це… не треба?.. — перепитав стурбовано Данилевський.
— Запасних тем не треба. Є в мене одна, єдина. І дай бог, щоб вистачило життя довести її до кінця.