Гінці Нептуна
Шрифт:
Щоб згаяти час, Черненко зайшов до ресторану, сів за столик, замовив вечерю й почав спостерігати за танцюючими парами.
Раптом біля нього пройшла господарка зниклого собачки. Побачивши Черненка, на якусь мить зупинилася, ніби роздумуючи, де вона бачила цю людину.
— Ну як? Знайшлася пропажа? — полегшив її завдання Черненко, весело всміхаючись.
— О!.. Так, так, дякую, — радісно відповіла дама, але, не затримуючись, пішла уздовж зали, витягаючи з сумочки довгу сигарету.
— Дозвольте,
— Дякую, — відповіла жінка й, припалюючи сигарету, щось тихо додала. Так принаймні здалося Черненкові.
“Я їх цікавлю?” — зринула думка. Але Черненко спробував себе заспокоїти. Хіба мало на світі чудернацьких господарок кучерявих собачок і велетнів-метрдотелів? І мало що могла пошепки сказати жінка люб’язному працівникові ресторану?
Тим часом у залі ставало людно.
— Можна? — раптом почулося біля Черненка й, підвівши погляд, він побачив перед собою людину з невиразним, безбарвним обличчям.
Ніщо в ній не виявляло ні професії, ні становища в суспільстві.
— Будь ласка. Прошу, — сказав Черненко.
— Чоловік подякував чистою іспанською мовою і сів.
На пароплаві розмовляли й англійською, і французькою мовами, і лише німці, що були серед пасажирів, переважно відмовчувалися, або ж говорили стиха, намагаючись якомога менше привертати до себе увагу.
— Дозвольте? — запитав незнайомець і потягнувся до меню. — Напої, однак, не дуже… — зауважив він.
Черненко промовчав. У нього не було ніякого бажання спілкуватися з цим настирливим типом.
— Чули новину? — раптом тихо промовив незнайомець. — Американці висадились у Нормандії.
“Оце так!..” — мало не вигукнув Черненко, але вголос байдуже перепитав:
— Звідки ви взяли?
— Тільки що передали по радіо. Тисячі літаків і десантних суден, — нахилившись до Черненка, розповідав незнайомець. — Уявляєте, що там робиться?
— Американці завжди діють з розмахом, — зауважив Черненко. — Але я гадаю, що німці передбачили це…
— Ви абсолютно наївна людина! Тут передбачай не передбачай — марне. Бо сила.
Оркестр заграв щось надто швидке й голосне. Черненко допив свою каву, підвівся й злегка кивнув сусідові:
— На добраніч.
— Спати? Так рано? — здивувався той.
— На добраніч, — повторив Черненко, вийшов на палубу й зупинився біля поруччя.
Навколо вже панувала ніч. Мерехтіли міріади зірок, за кормою плюскотіла чорна як смола вода. Чулося одноманітне гудіння двигунів. Віяло спокоєм і миром. І згадалося Черненкові не таке вже й далеке минуле, що закинуло його сюди, в іншу частину світу, на протилежний бік планети.
…Була глибока осінь 1942 року. Черненко — зв’язковий третьої роти одного з стрілецьких полків, що брав
Командир роти звів запитливий погляд.
— Володю Карташова втратили… На “секрет” напоролися. Ну, просто ж тобі лоб у лоб. Всі вибралися, а Володька… — Сєдих важко зітхнув і змовк.
— А “язика” взяли?
— Взяли. Навіть двох, але це не німці.
— Як — не німці?
— Думали, італійці, а виявилося, що іспанці. Наш майор місця собі не знаходить: “язики” та без язика. Щось лопочуть по-своєму, а дізнайся, про що. Одне тільки й зрозуміли: “еспаньолес, еспаньолес”. Іспанці, значить. А нам же вранці в атаку. Всліпу. Скільки хлопців загине…
— Товаришу старший лейтенанте, — звернувся Черненко до командира роти. — Я знаю іспанську, і якщо треба…
У землянці затанцювали тіні. То Сєдих, стривоживши полум’я каганця, підніс руку і з силою вдарив по столу.
— То якого ж ти біса мовчиш?.. Катай у штаб батальйону! Зараз же!
…У просторій селянській хаті сиділо четверо: двоє радянських офіцерів — командир батальйону та незнайомий Черненкові капітан — і двоє іспанців, у дуже пожмаканих, заляпаних сірувато-рудою осінньою грязюкою шинелях.
Майор підвів на Черненка втомлені від безсоння очі. В них засвітилася надія. Черненко розумів: вранці майорові вести у наступ, а не знати оборонного порядку ворога, розташування вогневих точок, значить наражати людей на небезпеку, воювати великою кров’ю. І раптом така знахідка — боєць, що знає іспанську мову.
— Скажи їм, щоб відповідали на мої запитання.
Черненко почав перекладати, і з перших його слів полонені, які досі сиділи, мов зацьковані звірята, заговорили швидко, навперебій.
— Про що вони? — нетерпеливився майор.
— Кажуть, що дуже раді бачити земляка. Це вони мене признали за іспанця.
— Давай до діла! — наказав майор.
Черненко лише встигав перекладати майорові запитання і відповіді полонених та уточнювати з ними разом одержувані дані на карті.
Іспанці дали цінні відомості. Минулої ночі гітлерівці непомітно відвели в тил свій виснажений полк і замінили його свіжими силами — іспанцями з “Голубої дивізії”. Полонені розповіли про схему оборони, розташування вогневих точок і додали, що вони земляки, з одного села, мобілізовані силоміць, що вже давно домовились здатися в полон росіянам і лише чекали слушної нагоди, бо не бажають воювати за чужі інтереси.