Гінці Нептуна
Шрифт:
— Так ось, — казав учений, рішуче розтинаючи долонею повітря, — ніхто не сперечається: дельфін справді розумна, — він зробив виразну паузу, — але тварина. І не більше. Як, скажімо, собака чи кінь. Можливо, що в якійсь мірі навіть набагато розумніша. Але “розумне” ще не значить “свідоме”. Ось у цьому й полягає та сама безодня, яка розділяє людину і тваринний світ. Елементарно.
— А може, цю безодню ми самі й утворили? — раптом почулося серед тиші.
Учений лишив репліку поза увагою.
— Я згоден, що дельфінів можна приручити, — незворушно провадив він далі. — Навіть одомашнити, і користь від цього буде величезна.
— До речі, її там уже знайшли, — тихо озвався молодий учений, поблискуючи скельцями окулярів. — Знайшли, — додав він. — Хоч і дуже глибоко під піском.
— Товариші, — раптом підвівся низенький міцний чоловічок, який досі весь час сидів мовчки. — На мою думку, питання вичерпане. Ми всі переконані, що черненківська теорія “молодших братів по розуму” не витримує жодної критики. Це ясно, як білий день…
— Ясно, але не зовсім, — заперечив молодий учений. — У словах можна втопити будь-яку істину, а вчорашній день завжди ясніший завтрашнього. Та науки без ризикування, без фантазії не буває. Це повітря, яким вона дихає.
— Та хіба ж я проти фантазії? — вигукнув низенький на зріст учений. — Я проти фантазерства і марнотратства!
В конференц-залі знову запанувала тиша.
— Та-а-ак, — мовив голова ради, зрозумівши, що йому треба сказати останнє слово. — Шкода все ж таки, що не приїхав Черненко, а в його доповідній немає чіткої картини… Я думаю ось що, — він глянув на Данилевського. — Ви, Федоре Олександровичу, у гарних стосунках із Черненком…
— Егеж, — невизначено озвався Данилевський, все ще не здогадуючись, до чого хилить голова. — Я дуже поважаю його як ученого.
— Так от, ми просимо вас поїхати в четверту лабораторію і на місці в усьому розібратися. А потім…
Данилевський енергійно замахав руками:
— Ні, ні, що ви… Та в мене…
— Знаю, знаю, — не дав йому доказати голова ради. — У вас тисяча і ще одна справа, у вас безліч обов’язків. Але, Федоре Олександровичу, дорогий, крім вас, нікому. Ви ж знаєте, що нікому. І ваша об’єктивність, ваше уміння аналізувати факти…
Схвальне гудіння зали змусило нарешті Федора Олександровича погодитися.
Берег спускався крутими терасами. Тут, здавалося, гори віч-на-віч зустрілися з морем. І у тривалій боротьбі води і суші перевага була на боці моря. Поступово й методично набігали хвилі, і камінь не витримував — тріскався, відколювався й, розсипаючись, падав на дно. Потім прибій роздрібнював уламки скель, обкочував і вигладжував камінці й на прибережній смузі утворювалася галька. В одному місці ця робота моря була успішна, в другому вона затримувалася, в третьому — ледь-ледь посувалась. Ось так хвилі й вигризли затоку, що з обох боків оточена прямовисними скелями, які нагадували вартових-велетнів, застиглих на своєму віковічному посту. Дике місце, незатишне, але ніби самою природою призначене для зосередженої роботи вчених.
До міста звідси — палицею
Неподалік від моря, в недосяжній для штормових хвиль смузі виднілася складена з черепашнику сіра одноповерхова будівля, в якій перебували служби четвертої лабораторії Центру по вивченню морських тварин. Метрів за двісті-триста від неї містився невеличкий, у формі вісімки, оточений бетонованим бар’єром дельфінарій. З одного боку вздовж басейну тягнувся вузенький підземний коридор, що мав у центральній частині кімнату-камеру. В ній були великі оглядові вікна, які давали змогу бачити все, що відбувається у воді та на її поверхні. Тут встановили необхідну апаратуру. Ще на початку роботи лабораторії хтось назвав цю споруду бункером і назва прижилася. Співробітники провадили тут багатогодинні спостереження та досліди.
Зараз перед одним із вікон за пультом сиділи Черненко і його асистент Олег Макарчук — молодший науковий співробітник лабораторії.
Олег налагоджував прилади, час від часу спостерігаючи, як за склом у басейні грається дельфін. Він то злітав високо над басейном, то, розтинаючи воду, стрілою мчав від борту до борту, то поволі кружляв на місці. Найстаріший мешканець дельфінарію, він добре знав в обличчя всіх співробітників лабораторії, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години експериментів.
— Готово, Сергію Терентійовичу, — доповів Олег. — Почнемо?
Черненко глянув на годинник.
— Коли привезуть новачка? — запитав.
— Обіцяли пів на третю.
— Добре, попрацюємо з Корсаром. Вмикайте гідрофони.
Олег нахилився до селектора.
— Вітю, гідрофони, — сказав тихо.
У приміщенні лабораторії, в кімнаті звукозапису, повновидий рожевощокий хлопчина Віктор Стецюк натиснув кнопки апарата й, кинувши звичний погляд на стрілку шкали, знову схилився над книгою, яку читав. Тим часом у бункері почувся різкий звук, наче хтось розкусив горіха, і з’єднаний з гідрофоном динамік стиха зашумів. Незабаром Черненко й Олег почули голос дельфіна.
— Осцилограф! — наказав Черненко, й тієї ж миті на екрані заструменіли зелені змійки імпульсів. То було зображення Корсарового голосу.
Черненко злегка натиснув на невеличкий важіль перед собою, і вода в басейні раптом набула якогось своєрідного відтінку, ніби в неї вилили червону фарбу. Спалахнуло світло, що було сигналом для дельфіна: “Увага! Починаємо дослід!” І Корсар це зрозумів: він одразу ж завмер у настороженому чеканні.
— Давайте! — наказав Черненко, і на металевому прикріпленому до стінки басейну приладі з голубою педаллю з’явилися три світні точки. Дельфін, здавалося, саме цього й чекав: він прожогом кинувся до приладу й тричі натиснув на педаль. Механізм заскреготів, потім задзижчав і викинув у воду круглий, з долоню завбільшки пластмасовий жетон, що почав опускатися на дно. Та Корсар спритно підхопив його, підплив до автомата, який містився на протилежному боці басейну, і закинув жетон у “лійку”, що височіла над водою. В автоматі відкрилася шторка, й перед дельфіном з’явилася невеличка рибка, яка відразу ж зникла в його пащі.