Гінці Нептуна

Аліков Юрій Іванович

Черненко відчув страшний холод. Його лихоманило. Але підвестися не було сил, та що там підвестися — ворухнутися навіть не міг. Хотілося пити. Хоча б краплиночку води на пересохлі від страшної спраги вуста!

Несподівано величезна стара чайка, важко змахнувши крилами, опустилася на пісок, обійшла навколо нерухомого тіла й, плигнувши на голову, почала ворушити клювом мокре, злипле волосся.

Черненко розплющив очі. Чайка злякано скрикнула й підхопилась.

Неподалік він помітив невеличкі, вкриті дрібним листям кущики й, перемагаючи біль, поволі поповз

до них. Такої рослини він раніше не бачив, але то була все ж таки рослина, отже, мала вологу, здатну хоча б трохи вгамувати спрагу. Він зірвав кілька листочків і почав жувати. Листя було без смаку й дуже жорстке, сухе, ніби його щойно вийняли з гербарію.

Біля нього прошмигнула ящірка. Зупинилася віддаля й дивиться з цікавістю: мабуть, ще ніколи не бачила людини. “Ящірок можна їсти”, — майнула думка чи фраза із “Пам’ятки”, або з якоїсь давно прочитаної книжки.

Черненко поворухнувся, і ящірка зникла за камінцем. Він поповз далі, ближче до камінця, але тваринка сховалася за інший і, наче дразнячись, виглядала звідти.

Черненко зрозумів, що в такий спосіб йому ніколи не спіймати жартівниці й спробував підняти камінець, аби жбурнути в ящірку. І раптом відчув під рукою вологу…

“Вода!..”

Справді, під камінцем була невеличка калюжа води, й Черненко припав до неї спраглими, гарячими губами.

Вода була прохолодна і неймовірно смачна. Вона здавалась йому солодшою і життєдайнішою за нектар. То була не просто вода, то було саме життя…

— Але в чому тут причина?.. — раптом почулося як уві сні.

— Що? — Черненко здригнувся від несподіванки.

Поряд стояв Олег.

— Причина? — перепитав Черненко. — Гадаю, в одному: не вміємо ми ще ставити природі запитання. Ось у чому.

— Це так. Але одну закономірність, на мою думку, встановлено: ускладнюється дослід і дельфіни ніби перестають розуміти один одного.

— Не поспішайте із закономірностями. Власне незнання найлегше приписати іншому. — Черненко енергійно закрокував туди й сюди, відчуваючи в собі несподіваний приплив сил і бажання працювати. Парадокс: невдача стимулювала його, надихала на нові пошуки.

— Є одна цікава гіпотеза, — говорив Черненко. — Характер. Чи той екземпляр ми обрали для провідної ролі в експерименті?

— Ви хочете сказати, чи не егоїст Корсар? Чи не індивідуаліст він за своєю природою? — запитав Олег.

— Так, — підтвердив Черненко.

— А якщо це й справді так, то за час перебування в басейні ці риси Корсарового характеру ще більше загострились, — вів далі Олег. — Дельфін звик до нас, до нашого піклування, може, навіть по-своєму примирився з неволею і не хоче мати поряд суперника, конкурента. Хтозна, як він там “мислить” щодо цього.

— Взагалі, це можливо, — міркував уголос Черненко. — Як у людей. Мені добре, затишно, а до інших — байдуже. Типовий портрет обивателя.

— Але це лише гіпотеза, — сказав Олег.

— І її треба обов’язково перевірити, — підсумував Черненко.

Вони працювали з Олегом близько п’яти років і що далі, то більше подобались один одному.

Олег з’явився

в четвертій лабораторії, можна сказати, зовсім випадково. У відділі Центру, куди він одержав призначення після інституту, вакансії не було. Йому запропонували працювати або звичайним лаборантом, або шукати місця самостійно. Хтось підказав: у четвертій лабораторії потрібен молодший науковий працівник, і це вирішило Олегову долю.

Черненко відразу відчув, що Олег приїхав сюди, на берег південного моря, щоб працювати, а не відсиджувати обов’язкові для випускника вузу три роки. І ще одне: Олегові попередники мали, як кажуть психологи, чітку установку на дисертацію і дивилися на досліди з дельфінами під цим кутом зору. А оскільки з тих дослідів дисертації не клеїлись, шукачі легких шляхів у науку без особливого жалю прощались із мешканцями басейну і невдовзі зникали.

Черненко охоче залучив Олега до роботи й потім ні разу про це не шкодував. Юнак виявився працелюбним і швидко набував кваліфікації, а головне — чудово розумів, що саме і в ім’я чого робить лабораторія, глибоко вірив в успіх досліджень. Так поступово він ставав справжнім дослідником та експериментатором.

Цікаво, що питання про кандидатську дисертацію поставив сам Черненко і спершу Олегові це здалося несвоєчасним. Він гостро відчував дистанцію між собою і Черненком, і навіть уявити не міг, ще колись зрівняється з ним в учених рангах. Про це й сказав відверто. Але Черненко був іншої думки: Олег цілком дозрів для самостійних досліджень, з яких і починається справленій учений. Він змусив його сформулювати тему і включив її до плану наукової роботи лабораторії. Це ще більше надихнуло Олега…

— Отже, гіпотезу треба перевірити, — за якусь мить повторив Черненко. — Корсара і Вдалого випускайте в море, — наказав він Олегові.

— Випустимо. А далі що? Вийдемо в море на шлюпці й почнемо гукати: “Гей, дельфіни, хто з вас найбільш дельфінолюбний? Нам потрібні дельфіни-альтруїсти”.

— Уявіть собі: саме так і зробимо, — усміхнувся Черненко.

— А якою мовою будемо запитувати?

— Мовою жителів острова Гомера. Мовою свистів.

— Свистів? — Олег здивовано глянув на Черненка.

І той розповів прадавню легенду. Коли колонізатори висадилися на острові Гомера, місцеві жителі вчинили їм відчайдушний опір. Підкоривши їх, переможці вирвали у полонених язики, і тоді німі жителі острова Гомера створили свою мову свистів — отак і спілкувалися між собою. Але легенда легендою, а “сільбо гомеро” — так звана мова свистів — існує й понині.

— Ну що ж, — сказав Олег, — це зайве свідчення того, що людська словесна мова — зовсім не поодинокий засіб обміну інформацією. Система понять — система свистів. Каюсь, ніколи про це не чув.

— Але як розшифрувати чужу мову, коли невідомий зміст звуків? — мовив Черненко. — Правда, кібернетики вважають, що в принципі можна створити машину, здатну проаналізувати будь-яку систему сигналів та розтлумачити їхнє значення. Навіть назва є — логотрон.

— Нам би таку машину, — замріяно сказав Олег.