Гінці Нептуна
Шрифт:
Але минула ця мить. За нею — друга, третя… Час наче зупинився. Нарешті Черненко обережно повернув голову.
Міна, наполовину виглядаючи з води, мирно лежала біля берега. Вона нагадувала звіра, що причаївся.
— Ох, Єгоре, Єгоре, — зітхнув піднімаючись Черненко. — Який же ти нерозумний!..
Дельфін висунув голову з води й, здавалося, розмірковував над словами людини.
Після відлову дельфінів Черненко довго сидів у лабораторії, щось швидко записував, потім, обміркувавши, викреслював і писав знову.
Він не помітив, як стемніло і як у дверях з’явилася постать Данилевського.
— Так ось ти де, самітнику! —
— Заходь, заходь, — відірвався від свого заняття Черненко. — Де ж ти подівся? Я вже розшук хотів оголосити…
— Та тут питань набралося до біса. Цілий день у сьомій лабораторії провів…
— Ти ба, — подивував Черненко. — А я думав, ти слідчий лише в особливо важливих справах.
— Та який же я слідчий, Сергію? — щиро образився Данилевський.
— Це правда, — погодився Черненко. — Слідчий спершу добирає факти, а потім робить висновки. А ти приїхав до нас упереджений, з готовою думкою і повинен, як кажуть, поставити останню крапку. Проте певності в тебе немає і ти почуваєшся, як отой танцюрист на сцені, що йому раптом почали муляти черевики.
— Слухай, Сергію, давай якось по-іншому. — Данилевський розкрив портфель, вийняв з нього прес-пап’є у вигляді дельфіна і простяг Сергієві.
— Оригінальна річ.
— Був у Франції, привіз як сувенір.
— Гаразд… Кажеш, був у Франції… А маркіза бачив? Де ля Пуена?
— Маркіза не бачив, а його дельфінарій — так. І скажу тобі: справжній театр. Дельфіни в нього і співають, і танцюють, і навіть ввічливо кланяються на аплодисменти. Твій де ля Пуен, гадаю, надійно вклав свої капітали: на трибунах ніколи не буває вільних місць, хоча квиток коштує чималі гроші…
— Капітали, кажеш? Мабуть, це так, але спостереження його дуже цікаві. Шкода тільки, пише він мало, чи, може, не перекладають у нас…
— Скажи, Сергію, невже ти думаєш, що я бажаю тобі зла? — раптом спитав Данилевський.
— Мабуть, що ні. Але ж не в мені справа. Йдеться про лабораторію, про долю наукового пошуку.
— І ти маєш бодай крихту надії?
— Пробач, Федю, — з якоюсь байдужістю в голосі сказав Черненко. — Я втомився від трактувань не таких уже й мудрих істин. При бажанні ти сам розберешся в усьому. Для цього вигадлива природа й вклала у нас із тобою, — він усміхнувся й кинув погляд на полицю, де стояли два муляжі головного мозку, виконані в натуральну величину, — ось таку мислячу субстанцію.
— Гарні, — підхопив жартівливий тон Данилевський, намагаючись пом’якшити розмову. — Щодо мене, то я вибрав би собі оцей. — Він підвівся й узяв до рук один із муляжів. — Це якийсь яскравіший та й звивин у ньому, здається, більше…
— Я дуже радий, — посміхнувся веселим сміхом Черненко. — Дуже радий твоєму вибору.
— Чому? — не зрозумів Данилевський.
— Тому, що ти обрав мозок… дельфіна…
Данилевський зніяковів і поспіхом поставив муляж на місце.
— Мислячу субстанцію, — вів далі Черненко серйозно, — яка ні за вагою, ні за кількістю звивин, ні за багатьма іншими ознаками не поступається перед людською, в дечому навіть переважає її. Ти над цим ніколи не задумувався?
Данилевський мовчки підійшов до відкритого вікна. Черненко теж підвівся, взяв до рук муляж дельфінячого мозку.
За вікном лабораторії почулися сміх, звуки гітари. Хтось заспівав. То була пісня про тих, що прийшли на допомогу людині, яка впала за борт — старовинна пісня моряків
— Гарно співають, — мовив Данилевський і, походивши по кімнаті, додав: — Так, у дельфінів великий і розвинений мозок, але це ще нічого не означає.
— Та зрозумій же ти нарешті, — заперечив Черненко, — щоб плавати і здобувати їжу, дельфінові зовсім не потрібний такий складний орган. Та цей мозок має всі дані, щоб засвоювати і переробляти величезну кількість інформації.
— Припустимо. Але всі спроби виявити розум у дельфіна були марні. Немає, Сергію, на землі розуму, крім людського…
— Дуже переконливо, — розсміявся Черненко. — Так само, як у Чехова: “Цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи”. Та про який розум ти говориш? Ви всі робите ту саму помилку: якщо розум, то неодмінно людський і ніякого іншого. А чому ти не припускаєш, що, скажімо, у Всесвіті існує зовсім не схожий на наш тип свідомості. Абсолютно інший! Кардинально відмінний від людського. Пригадай, у “Солярісі” мислячий океан.
— Не знаю, не знаю… Я не бачив того океану…
— Ходімо до мене, — раптом запропонував Черненко, щоб якось зменшити напруження цієї неприємної розмови.
Вони вийшли з лабораторії. Селище, море й гори були освітлені сяйвом яскравого повного місяця. Спека вже давно спала, з моря тягнуло легенькою прохолодою. І все це — тихий вечір, місячне сяйво, гори, море й чисте наповнене дивовижними пахощами повітря — навіювали спокій та сумирність. Турботи, пристрасті, хвилювання забулися на час, поступившись місцем задумливому лагідному настрою. Гаряча суперечка між Черненком і Данилевським, яка недавно нагадувала двобій, змінилася звичайною тихою бесідою. Правда, кожен з них, як і раніше, лишався при своїй думці, але тон полеміки став урівноважений, спокійний, коли істину не вибивають, як іскру з каменю, а намагаються віднайти її, ніби золоту піщинку, промиваючи гори породи.
— Наш земний океан, погодься, Сергію, це не інша планета, — казав Данилевський.
— Але що ми знаємо про мешканців цього океану? Ми підходимо до них з нашими сухопутними еталонами, а вони, цілком імовірно, вимірюють віддалі у літрах, а час у кілограмах. Де вже тут порозумітися людині й дельфінові? А ти спробуй враховувати їхні умови життя, опуститись на дно морське. Дельфін — не людина, він живе по суті в невагомості, як космонавт. Не потребує ні житла, ні одягу, ні транспорту. Йому не потрібні руки, щоб працювати, добувати хліб щоденний. Тому й розум його має бути відмінним від людського. Дельфін не винаходив сокири й колеса, щоб вижити, полегшити існування. Інше середовище, інший розвиток.
— Ну, гаразд. Все це так. Але в мене те саме запитання: де твої докази, що дельфін має розум? Не стане ж розумний прикидатися дурником, — примружив очі Данилевський.
— Та не кожний дурень одразу розпізнає чужий розум. — не здавався Черненко. — А ми в цій галузі, погодься, поки що профани і невігласи.
— Е ні, — підніс руку Данилевський, ніби відгороджуючись від Черненка. — Не “ми”. Ти мене до своєї компанії не зараховуй.
— Згоден, не зараховую, а до господи — прошу.
Черненко пропустив перед собою гостя до невеличкого затишного будиночка, що ховався в зелені дерев.