Ерагон
Шрифт:
— Тобі краще позбутися Зарока, — обурено сказала Сапфіра. — Я знаю, що це грізна зброя, але краще вже мати звичайного меча, ніж ганьбити себе оцим м’ясницьким різаком Морзана.
— Може, й так, — неуважно відповів на те Ерагон. — Але куди ми тепер подамося? І як нам бути з Мертагом? Він пропонує їхати разом, хоч я не знаю, хто він такий. Можливо, нам слід звернутися до варденів? Але де ж їх шукати? Бром не казав мені про це жодного слова…
— Зате мені казав, — спокійно відгукнувся дракон.
— Чому знову ти, а не я? — обурився хлопець.
— Після
Ерагонові очі налилися слізьми. Це була найвища похвала, яку він будь-коли чув від старого.
— Я буду гідний його світлого імені, —замислено прошепотів юнак.
— І це добре, — озвався дракон.
— Отже, ми рушаємо до Джиліда, — сказав підбадьорений Ерагон. — А як же Мертаг? Ти думаєш, йому варто їхати з нами?
— Ми перед ним у боргу, адже він урятував нам життя, — нагадала Сапфіра. — До того ж, він знає, що ми разом, тому не слід відпускати його самого, аби він не бовкнув десь зайвого.
Ерагон погодився, а потім розповів драконові про своє сновидіння.
— Мені не дає спокою те, що я бачив, — засмучено сказав парубок. — Я відчуваю, що та жінка з мого сну перебуває в смертельній небезпеці, але не знаю, як їй допомогти. Адже вона може бути де завгодно…
— А що тобі підказує серце? — спитала Сапфіра.
— Моє серце давно померло, — сумно пожартував Ерагон. — Утім, гадаю, нам варто шукати її десь на півночі, біля Джиліда. Якщо доля нам посміхнеться, ми знайдемо її в одному з тамтешніх містечок. Бо наступного разу я боюсь побачити уві сні вже не жінку, а її могилу. А я цього, мабуть, не переживу.
— Чому? — спитав дракон.
— Не знаю, — знизав плечима юнак. — Просто коли я бачу ту жінку, то відчуваю, що вона для мене дуже дорога…
— Воно й справді дивно, — посміхнулась Сапфіра.
— Це ж іще чому? — звів брови Ерагон. Та дракон тільки похитав головою й подався геть із печери.
Юнак ще трохи посидів, думаючи про дивну поведінку Сапфіри, а потім виклав Мертагові план їхніх дій.
— Коли ви знайдете цього Дормнада й вирушите до варденів, я змушений буду покинути вас, — сказав той. — Зустрітися з варденами означає для мене те саме, що увійти неозброєним до Урубейна, до того ж — сповістивши всіх про свій візит!
— Але ж до тієї миті ми все одно будемо разом, — відповів Ерагон, і його голос несподівано затремтів. — А до Джиліда далеченько… Утім, нам варто вирушити ще до того, як упадуть сутінки.
— А тобі вистачить сили на подорож? — спитав розчулений Мертаг.
— Мені треба щось робити, інакше я збожеволію, — відповів парубок. — Тренуватися на
Вони загасили багаття, спакували речі й вивели коней із печери. Ерагон передав Мертагові повіддя Кадока та Сніговія й наказав спускатися в долину.
А сам він поліз нагору, час від часу зупиняючись, щоб перепочити, коли біль у ребрах починав йому добряче дошкуляти. Видершись на вершину гори, юнак побачив, що Сапфіра була вже там. Вони стали разом над Бромовою могилою, востаннє віддаючи шану пам’яті старого.
— Не можу повірити, що він пішов… назавжди, — нарешті озвався Ерагон.
Сапфіра витягла свою зміїну шию й торкнулася могили кінчиком носа. Повітря враз сповнилося тихим гулом, земля замерехтіла краплинами сріблястої роси, а могильний камінь почав вкриватися дивовижним коштовним візерунком. За мить звичайний піщаник, з якого було складено курган, обернувся на сяючий діамантовий склеп, з-під прозорого покриття котрого визирало незворушне обличчя Брома. З невимовним сумом Ерагон глянув на старого, який, здавалося, щойно-щойно ліг відпочити…
— Як ти це зробила? — ледь чутно прошепотів юнак.
— На жаль, це єдине, що я можу для нього зробити, — відповів дракон. — Тепер час уже не торкнеться його. Нехай спочиває собі у вічному спокої.
— Дякую тобі, — тільки й сказав Ерагон. Він поклав руку на плече свого друга, і вони разом вирушили в дорогу.
Лови в Джиліді
Їхати верхи Ерагонові було страшенно незручно — дошкуляв біль у зламаних ребрах. Та незважаючи на це, він продовжував рухатися вперед і навіть не збирався спиняти коня. Сапфіра летіла поруч, час від часу розмовляючи з юнаком і намагаючись його підтримати.
Мертаг упевнено їхав поруч, плавно повторюючи кожен рух свого скакуна. Ерагон деякий час спостерігав за сірим жеребцем.
— У тебе гарний кінь, — нарешті обізвався він. — Як його звати?
— Торнак. На честь тієї людини, яка навчала мене військової справи, — відповів Мертаг. — Цього коня мені подарували ще маленьким лошатком. У всій Алагезії годі знайти сміливішу й розумнішу тварину… Окрім Сапфіри, звичайно.
— Справді, чудовий скакун, — похвалив Ерагон.
— Так, але твій Сніговій теж нівроку, — засміявся Мертаг.
Того дня вони проїхали зовсім небагато, але Ерагон був радий відчути себе в дорозі. Подорож пустельними землями відволікала його від думок про нещодавні трагічні події. А шлях до Драс-Леони лежав на кілька льє ліворуч від їхньої дороги. Мандрівники мали намір оминути це місто, повернувши до Джиліда, що лежав так само далеко на півночі, як і Карвахол.
Вони продали Кадока в одному з придорожніх селищ. Новий господар забрав коня, а Ерагон, відчуваючи докори сумління, поклав до кишені маленьку жменьку монет. Парубок проїхав на цьому коні ледь не половину Алагезії, урятувався з ним від ургалів, тож розлучатися було тепер дуже важко.