Шрифт:
Пролог
Тінь Смерка
Вітер завивав, сповняючи ніч незнайомими запахами — передвісниками світової бурі. Кремезний Смерк звів голову і вдихнув повітря. Якби не багрове волосся й криваво-червоні очі, можна було б подумати, що це людина.
Раптом він зіщулився й принишк. Так, не було жодних сумнівів: вони тут. А може, це пастка? Оцінивши ситуацію, він холодно наказав: «Розійдіться, сховайтеся за кущами й деревами. І хто б не наблизився, зупиніть його… або помріть».
Навколо Смерка заметушилось дванадцять ургалів, озброєних короткими мечами
За мить шурхіт стих, і довкола знову запанувала тиша.
Сховавшись за стовбуром, Смерк не зводив очей з темної стежки. Досвідчений звір, він розрізняв на ній геть усе аж до найменших дрібничок: слабкого місячного сяйва було досить, аби бачити кожну гілку, кожен листочок так само гарно, як сонячного дня. Збоку Смерк видавався неприродно застиглим. По лезу довгого меча, що його він тримав у руці, тяглася тоненька, наче волосинка, подряпина. Вузький клинок міг легко ввійти поміж ребрами, але не зламався б навіть об найміцніший панцир.
На відміну від гострозорого Смерка, ургали ледь-ледь розрізняли дорогу. Вони сунули навпомацки, наче сліпі, шкопиртаючи об власні обладунки. Раптом тишу порушило пронизливе ухкання сови. Загін на мить застиг. Коли птах пролетів, вони поплентались далі, здригаючись від нічного холоду. Несподівано під важким чоботом одного з ургалів тріснула суха гілка. Смерк застережливо шикнув, і чудовиська відсахнулись назад. Ці потвори смерділи, наче тухлятина, але Смерк намагався пересилити свою огиду. Урешті-решт, вони лише знаряддя в його руках, та й годі.
Час спливав дуже повільно, і Смерка брала нетерплячка. Певно, сморід ургалів було чутно на весь ліс. Смерк не дозволяв їм зводитись на ноги, аби розігріти м’язи. До себе він також був безжальний і непорушно продовжував удивлятися в нічну темряву. Новий подув вітру зашарудів гіллям і приніс іще сильніший запах, що його вже зачув був Смерк. Він збуджено загарчав і вишкірив зуби.
— Приготуйтеся, — прошепотів він.
Усе його тіло тремтіло від напруги, а кінчик меча нервово здригався. Скільки змов влаштовано, скільки пережито болю — і все заради цієї миті. Цього разу все неодмінно має вийти.
Кошлаті брови ургалів сіпнулися, очі зблиснули вогнем, руки міцніше стисли зброю. Смерк почув брязкіт металу, по камінню зацокотіли копита. Нарешті з темряви з’явилися розпливчаті постаті.
Троє вершників на білих конях швидко наближалися до засідки. Вони з гордою поставою трималися в сідлах і були закутані в довгі плащі, що виблискували в місячному сяйві, наче рідке срібло.
Це були славнозвісні ельфи. Перший вершник мав гострі вуха й тонкі розльотисті брови, що надавали йому деякої елегантності. Його струнка й водночас міцна статура нагадувала готову до бою рапіру. Через плече ельф тримав великого лука із сагайдаком, у якому були стріли з лебединим пір’ям на хвості; на боці в нього виблискував меч.
Третій ельф мав таке саме бліде кутасте обличчя. Він також був озброєний; у правій
Між ними їхала ельфійка, чиє волосся було чорнішим за крило ворона. Вона виглядала незворушною й величною. Її світлі очі, відтінені довгими чорними локонами, випромінювали рішучість. Навіть без прикрас вона все одно була чарівна. Ельфійка також мала меч і довгий лук із сагайдаком. На колінах вона тримала якусь торбинку. Час від часу ельфійка поглядала на неї, аби пересвідчитись, чи та на місці.
Раптом один із ельфів щось тихо їй сказав, але Смерк не розчув, що саме. Ельфійка владно відповіла, і її супутники помінялись місцями. На чолі загону став ельф у шоломі. Він зручніше взяв спис, ніби готуючись до нападу. Проте ніхто з ельфів не помітив ані Смерка, ані засідки ургалів.
Смерк уже тішився, передчуваючи легку неремогу, аж раптом вітер змінив напрямок і війнув на ельфів нестерпним смородом ургалів. Коні миттю сахнулися вбік і злякано захропли. Вершники насторожились і, озирнувшись, раптово повернули й пришпорили своїх скакунів.
Кінь ельфійки помчав уперед, залишивши охоронців далеко позаду. Тим часом ургали схопилися на ноги, засипаючи ельфів зливою чорних стріл. Вистрибнувши із засідки, Смерк здійняв праву руку й гукнув: «Гарізла!».
Червона блискавка, спрямована в ельфійку, вистрілила з його долоні, заливши ліс кривавим світлом. Промінь влучив у коня; той шкопиртнув і з надривним іржанням упав на землю, але ельфійка встигла напрочуд спритно з нього зіскочити. Опинившись на землі, вона кинулась до своїх супутників.
Але смертоносні стріли ургалів уже вразили ельфів. Стікаючи кров’ю, ті попадали зі своїх скакунів. Ургали кинулись до переможених суперників, та Смерк загорлав: «За нею! Мені потрібна вона!». Потвори, рохкаючи, скорилися наказу.
Коли ельфійка побачила своїх забитих супутників, з її прекрасних вуст злетів розпачливий зойк. Вона хотіла була бігти до них, але потім з прокльонами кинулась до лісу.
Доки ургали продиралися крізь хащі, Смерк виліз на уламок гранітної скелі, що височів над лісом. Звідси було видно все. Раптом він здійняв руку й вигукнув: «Бойтк Істалрі!» — і ліс довкола спалахнув вогнем. Смерк безжально випалював одну ділянку за другою, аж доки вогняна стихія не оточила місце засідки смертельним кільцем. Полум’я над лісом було схоже на розтоплену корону. Задоволений Смерк продовжував уважно слідкувати за вогненним кільцем, не даючи йому згаснути.
І вогонь не вщухав, невблаганно наближаючись до тієї галявини, якою нишпорили ургали. Раптом Смерк почув крики й пронизливий тваринний рев. Крізь хащі він побачив, як троє його підручних упали мертвими. За мить, тікаючи від решти нападників, неподалік промчала ельфійка.
Вона бігла стрімголов просто до кривобокого гранітного уламка, де причаївся Смерк. Приготувавшись, він несподівано підстрибнув угору й вправно приземлився перед утікачкою. Та миттю розвернулася й побігла назад до стежки. Чорна кров ургалів стікала з її меча, забруднюючи торбинку, яку ельфійка не випускала з рук.