Ерагон
Шрифт:
— Ні, ні, залиш свій дивний камінь собі. А щодо грошей, то навесні Альбрих збирається у Фейнстер. Він теж хоче стати ковалем, тож мені знадобиться помічник. Можеш прийти й відпрацювати цей борг, якщо в тебе буде вільний час.
Ерагон удячно вклонився. Хорст мав двох синів, Альбриха та Балдора, і обидва вони працювали в нього в кузні. Посісти місце одного з них — це неабияка пропозиція:
— Ще раз дякую. Я охоче попрацюю у вас.
Парубок справді зрадів, що в нього буде така нагода віддячити Хорстові, адже його дядько ніколи
— Роран просив, аби я поговорив з Катріною, а оскільки вже мені не пощастило цього зробити, то, може, ви їй дещо перекажете?
— Звісно.
— Він хотів попередити, що приїде сюди, тільки-но з’являться торговці, і тоді вже з нею побачиться.
— Ото й усе?
Ерагон трохи розгубився:
— Та ні, іще він хотів, аби Катріна знала, що вона найкраща дівчина, яку він тільки бачив у своєму житті, і що він не може думати про жодну іншу.
Хорст широко посміхнувся й підморгнув Ерагонові:
— Це в нього серйозно, чи не так?
— Авжеж, сер, — так само посміхаючись, відповів Ерагон. — І якщо ваша ласка, то перекажіть, що я їй дуже вдячний! Це так люб’язно з її боку заступитися за мене перед своїм батьком. Сподіваюсь, що Катріні за це не перепаде. Брат би дуже розгнівався, якби в неї через мене виникли якісь проблеми.
— На твоєму місці я би цим не переймався. Слоун не знає, що це саме вона покликала мене, тож навряд чи докорятиме їй. Слухай, а може, ти повечеряєш з нами?
— Вибачайте, та я не можу. На мене чекає Герроу, — відповів на те Ерагон, затягуючи мотузок на торбі. Він повісив її на плече й рушив дорогою, помахавши на прощання рукою.
Через торбу, набиту м’ясом, юнак ішов тепер значно повільніше, але бажання опинитися вдома подвоювало його сили. Село скінчилося зовсім несподівано, його гостинні вогні лишилися позаду. Перламутровий місяць визирав з-за гір, заливаючи землю своїм примарним світлом. Усе навколо здавалося вицвілим і пласким.
Незабаром юнак звернув з дороги, яка бігла далі на південь. Тоненька стежка, що нею він тепер крокував, майже губилася в тіні величезних в’язів і вела його крізь високі трави просто на невеличкий пагорб. Ерагон зійшов на верхівку й побачив м яке світло, що линуло з вікон його будинку.
На дранковому даху виднівся цегляний димар, а з карнизів, що нависали над побіленими стінами, на подвір’я спадали тіні. Один бік критого ґанку було захаращено дровами, заготовленими на зиму. А на іншому — валялися фермерські знаряддя.
Вони в’їхали в цей будинок після смерті Маріан, дружини Герроу, а перед тим він стояв пусткою майже півстоліття. Помешкання лежало за десять миль від Карвахола — найдалі за всі сусідські. Люди вважали таку відстань небезпечною, адже в разі якого лиха родина не встигла б покликати на допомогу сусідів. Та Ерагонів дядько нікого не послухав.
За сотню футів від будинку похмуро височіла сіра клуня. У ній тримали двох конячин —
Обережно наблизившись до ґанку, парубок помітив у вікні світло:
— Дядьку, це я, Ерагон. Пустіть мене.
Тієї ж миті рипнула маленька заслінка, і двері розчахнулися.
Тримаючись за ручку, на порозі стояв Герроу. Поношений одяг висів на ньому, наче лахміття на сухому дрючку. Запалі очі на виснаженому обличчі похмуро поглядали з-під сивіючого чуба. Він скидався на людину, яку почали муміфікувати, та раптом з’ясували, що вона ще жива.
— Роран спить, — сказав він у відповідь на запитальний погляд парубка.
На старезному дерев’яному столі, поверхня якого була така щербата, що тріски відкидали тіні, схожі на велетенські пальці, блимала лампа. Біля пічки, де догорали дрова, на забитих у стіну саморобних цвяхах висіла купа кухонного начиння. Ще одні двері вели в глиб будинку. За довгі роки пі-дошви мешканців відполірували підлогу до блиску. Ерагон скинув зі спини торбу й витяг м’ясо.
— Що це таке? Куплене м’ясо? Де ти взяв гроші? — вигукнув дядько, побачивши згортки.
Перш ніж відповісти, Ерагон перевів подих:
— Нам його купив Хорст.
— І ти дозволив йому заплатити? Я ж тобі казав: ми не жебракуватимемо, щоб дістати їжу. Якщо ми не зможемо себе прогодувати, нам доведеться переїхати в село. А там ти навіть не зчуєшся, як люди почнуть приносити старий одяг і питати, чи протягнемо ми зиму.
Обличчя Герроу зблідло від гніву.
— Це ніяка не милостиня, — відповів на те Ерагон. — Навесні Хорст дозволив мені відпрацювати борг. Йому якраз буде потрібен помічник, бо Альбрих поїде із села.
— А в тебе буде час, аби на нього працювати? Ти що, збираєшся покинути роботу на фермі? — трохи пом’якшав Герроу.
Ерагон повісив лук і сагайдак на гачки біля вхідних дверей:
— Я про це ще не думав, — сказав він роздратовано. — До того ж, я знайшов одну річ, яка може коштувати купу грошей.
І парубок поклав камінь на стіл.
Герроу схилився над знахідкою: голодний вираз його обличчя враз змінився на жадібний, а пальці хтиво затремтіли:
— Ти знайшов це на Хребті?
— Так, — відказав Ерагон і розповів, як усе сталося. — А ще я втратив свою найкращу стрілу, тож ближчим часом доведеться робити нову.
Вони розглядали камінь у майже цілковитій темряві.
— Як там погода? — спитав дядько, беручи камінь. Він стис його обома руками, ніби боявся, що той раптом зникне.
— Холоднеча, — відповів Ерагон. — Сніг не йшов, але щоночі був морозець.
Ця новина занепокоїла Герроу:
— Завтра треба допомогти Рорану зібрати ячмінь, а якщо встигнемо, то зберемо ще й гарбузи, мороз не чекатиме.