Дотик

Маккалоу Колін

— Добраніч, Елізабет. Це був гарний початок.

«Одне лише втішає, — подумала Елізабет, засинаючи. — На дотик він — не Диявол. З рота не смердить, і тіло має приємний запах». А якщо оцей «акт» буде в подальшому не страшніший за сьогоднішній, то, можливо, вона якось зможе призвичаїтися, ба більше — врешті-решт почне втішатися тим життям, яке Александр приготував їй тут, у Новому Південному Уельсі.

Кілька наступних днів він провів з нею — знайшов їй

служницю, здійснював нагляд за модистками та капелюшницями, трикотажниками та чоботарями, придбав їй білизну таку чудову, що в неї подих від захвату перехопило; він купив їй також парфуми та лосьйони для шкіри, віяла, гаманці та парасольки від дощу та сонця.

Хоча Елізабет і відчувала, що Александру хотілося бути в її очах розважливим та благодушним, однаково саме він ухвалював усі рішення: яку з двох уподобаних нею служниць найняти на роботу, що вона надягатиме, якого кольору і стилю, якими парфумами користуватиметься і які прикраси візьме — а він її буквально осипав дощем всіляких коштовностей. Слова «диктатор» Елізабет не знала, тому вона вжила те слово, яке знала, — «деспот». Бо і батько, і доктор Маррі були, безумовно, деспотами. Утім, владність Александра була більш витонченою, прихованою під м’яким вельветом компліментів.

За сніданком після напрочуд стерпної шлюбної ночі вона спробувала дізнатися більше про свого чоловіка.

— Александре, я знаю про тебе те, що ти полишив Кінрос, коли тобі було п’ятнадцять, що ти був підмайстром котляра у Ґлазґо, що доктор МакҐреґор вважав тебе надзвичайно розумним і що ти заробив чималі гроші на золотих родовищах у Новому Південному Уельсі. Напевне, є дуже багато такого, чого я не знаю. Будь ласка, розкажи мені, — попрохала вона.

Його сміх прозвучав привабливо і щиро.

— Я так і знав, що всі вони позатуляють свої пельки, — сказав він, і в очах його затанцювали веселі бісики. — Наприклад, можу побитися об заклад, що тобі ніколи не розповідали, як я затопив у пику старому дурню Маррі, еге ж?

— Ні, ніколи!

— Отож. Я зламав йому щелепу. І відчув при цьому рідкісне задоволення. Незадовго до того він переїхав у будинок пастора, де раніше мешкав Роберт МакҐреґор — чоловік освічений, культурний та цивілізований. Можна сказати, я полишив Кінрос через те, що ніяк не міг ужитися в одному містечку з філістерами, якими верховодили такі типи, як Джон Маррі.

— Особливо після того, як зламав йому щелепу, — вставила Елізабет, відчуваючи провину за приховане задоволення від цього факту. Ні, вона ніяк не могла погодитися з думкою Александра про цього чоловіка, але їй почали пригадуватися численні випадки, коли він ганьбив її і робив зле.

— В основному оце і вся історія, — мовив він, знизавши плечима. — Деякий час я провів у Ґлазґо, потім сів на корабель до Америки, подався до Каліфорнії, а з Каліфорнії — до Сіднея; а в Австралії на золотих родовищах заробив не такі вже й маленькі гроші.

— Ми мешкатимемо в Сіднеї?

— Аж

ніяк, Елізабет. Я маю своє власне місто — Кінрос. Ти житимеш у новому будинку, який я спорудив для тебе високо на горі Кінрос, звідки не видно «Апокаліпсису» — так зветься моя золота копальня.

— Апокаліпсис? А що це означає?

— Це — грецьке слово. Воно означає страхітливу й руйнівну подію, щось на кшталт кінця світу. Хіба можна придумати кращу назву для такого визвольного та небезпечного для суспільних устоїв об’єкта, як золота копальня?

— А твоє місто далеко від Сіднея?

— За австралійськими мірками — недалеко, а за звичайними — досить далеко. Залізницею, тобто поїздом, ми доберемося до станції, яка знаходиться за сто миль від Кінроса. Звідти ми поїдемо екіпажем.

— А Кінрос достатньо великий, у ньому є шотландська церква?

Александр скинув підборіддя, і через це його борода здалася іще гострішою.

— У Кінросі є церква, Елізабет. Англіканська. Я не потерплю пресвітеріанських священиків у моєму місті. І радше терпітиму католиків чи анабаптистів.

У Елізабет раптом пересохло у горлі, і вона ковтнула слину.

— А чому на тобі така химерна одіж? — спитала вона, щоб відволікти його від болючої теми.

— Це вже стало чимось на кшталт хворобливої звички. Коли я надягаю її, усі вважають мене американцем — тисячі американців прибули сюди відтоді, як у цих краях знайшли золото. Але справжньою причиною, чому я її ношу, є те, що ця одіж — м’яка і зручна. Вона не грубіє, її можна прати, як звичайну матерію, бо це — замша. А ще в ній прохолодно. І хоча ця одіж скидається на американську, насправді я замовляв її в Персії.

— Ти і там побував?

— Я побував скрізь, де побував мій знаменитий тезко, а також у тих місцях, про існування яких він навіть не здогадувався.

— Твій знаменитий тезко? Хто ж це?

— Це — Александр… ну, Александр Македонський, — пояснив він, побачивши, що вираз її обличчя не змінився. — Цар Македонії і майже всього світу в тих його межах, які були відомі в його часи. Це було понад дві тисячі років тому. — Раптом щось спало йому на думку, і він нахилився вперед. — Сподіваюся, ти вмієш читати, писати й рахувати, Елізабет? Я бачив, як ти розписуєшся, але, гадаю, це ж не все, що ти вмієш?

— Я читаю дуже добре, — сухо відповіла ображена Елізабет, — хоча книжок з історії читала мало. Мене навчили писати, але я не мала можливості вправлятися у письмі, бо батько економив на папері.

— Я придбаю тобі зошит і посібник з каліграфії, і ти вправлятимешся в письмі, доки не навчишся легко викладати свої думки на папері. Я куплю все необхідне — ручки, чорнило, а якщо хочеш — фарби та альбоми для ескізів. Багато поважних дам знічев’я займаються малюванням акварелей.

— Мене не виховували як поважну даму, — відказала Елізабет, уклавши у ці слова стільки гідності, скільки змогла.