Дотик

Маккалоу Колін

— А що тут згадувати, Констанціє? Забачивши її, чоловіки завжди пускають слину, і я теж — але лише як глядач, не більше, — відказав Чарльз, який був у прекрасних стосунках зі своєю дружиною і міг дозволити собі пожартувати таким чином. — Однак маленька Елізабет учинить тут справжнісінький фурор, якщо її належним чином переробити й ушляхетнити. Ти сумніваєшся, що Александр здатен її переробити? Я — ні.

— Та вона ж боїться його, — мовила Констанція із впевненістю в голосі.

— А що ж тут дивного? Цього і слід було чекати, хіба ж ні? У всьому цьому жорстокому й несправедливому місті навряд чи знайдеться хоч одна шістнадцятирічна дівчина, яка б зростала

під таким надійним захистом, як Елізабет. Я певен, що саме тому він і виписав її сюди. Александр може гуляти собі з Рубі та десятком інших жінок, але він — той чоловік, котрий вимагатиме від своєї майбутньої дружини незайманості. Це в ньому проявилося шотландське пресвітеріанство, хоч як би вперто Александр не стверджував, що він — атеїст. З часів Джона Нокса ця церква ані на дюйм не відступила від своїх жорстких правил.

Наступного дня їх повінчали згідно з пресвітеріанським обрядом. Місіс Дьюї навіть подумки не висловила критики з приводу весільного плаття Елізабет — дуже простого, з коміром аж до горла, з довгими рукавами, прикрашеного лише ґудзиками, які йшли від коміра до талії. Сатин плаття тихо шелестів, його ситцева підкладка ніде не вибивалася назовні, а білі туфлі вигідно підкреслювали щиколотки, продовженням яких, на переконання Чарльза Дьюї, були довгі й красиві ноги.

Наречена поводилася стримано, наречений — спокійно і впевнено; впевненими голосами виголосили вони свої клятви. Коли їх проголосили чоловіком та дружиною, Александр підняв вуаль над обличчям Елізабет і поцілував її. Хоча для подружжя Дьюї цей поцілунок з боку видався абсолютно природним, Александр відчув, як Елізабет здригнулася і ледь-ледь відсахнулася. Але момент минув, і після теплих привітань від містера та місіс Дьюї за порогом церкви молоді та їхні свідки розійшлися, бо подружжю Дьюї треба було повертатися додому, в якусь місцину під назвою Данлі, а містер та місіс Кінрос пішли назад до готелю, щоб пообідати.

Цього разу всі в їдальні зааплодували, коли молоді увійшли туди, бо Елізабет і досі була вбрана у весільне плаття. Густо почервонівши, вона сором’язливо уставилася собі під ноги. На їхньому столику стояли білі квіти — хризантеми з маргаритками; сідаючи, Елізабет похвалила красивий букет, аби що-небудь сказати, щоб розвіяти свою ніяковість.

— Осінні квіти, — сказав їй Александр. — Пори року тут навпаки. Нумо ж, випий келих шампанського. Тобі доведеться навчитися любити вино. Що б там тобі не казали в церкві, а навіть Ісус Христос та його жінки пили вино.

Проста обручка, здавалося, пекла її вогнем, але ще більше пік її ще один перстень на тому ж пальці — перстень з великим діамантом завбільшки з фартинг. Коли Александр подарував їй його під час ленчу, вона не знала, куди й очі подіти; найменш за все їй хотілося дивитися в коробочку, яку він тримав у простягнутій руці.

— Тобі нецікаві діаманти? — спитав він її.

— Та ні, цікаві, дуже цікаві! — ніяково вичавила Елізабет. — Але ж чи доречно це? Він — такий великий і… помітний…

Александр спохмурнів.

— Діамант — традиційна прикраса, а діамант МОЄЇ дружини має відповідати її становищу. — З цими словами він нахилився над столом, узяв Елізабет за руку і насунув перстень на її третій палець. — Розумію: все це, напевне, дуже дивно і незвично для тебе, Елізабет, але ти — моя дружина і тому повинна мати найкращі речі і надягати найкращі речі. Завжди. Бачу, дядько Джеймс ввірив тобі лише маленьку частку тих грошей, які я вислав, але, якщо чесно, саме цього я і очікував. — Він саркастично посміхнувся. —

Отакий він і є, дядько Джеймс. Рахує кожен гріш. Але то все — у минулому, — вів далі Александр, огорнувши її руку своїми долонями. — Відсьогодні ти — місіс Кінрос.

Мабуть, вираз її очей змусив його перерватися. З нехарактерною незграбністю Александр різко підвівся і, підходячи до балкона, мовив:

— Сигара… Я полюбляю викурити сигару після їжі.

На цьому тему було вичерпано; наступного разу Елізабет побачила його лише в церкві.

А тепер вона була його дружиною і мала якось з’їсти страву, яку їй зовсім не хотілося їсти.

— Я не голодна, — прошепотіла Елізабет.

— Воно й видно. Гокінсе, подайте місіс Кінрос тушковану телятину та ароматне суфле.

Решта часу в їдальні минула, неначе в якійсь тісній розумовій шафі, яку їй згодом ніколи не вдавалося ані відчинити, ані зламати. Пізніше Елізабет збагне, що сум’яття, тривога та збудженість, що нуртували в її душі, пояснювалися надмірною швидкістю подій, напливом численних і досі не знаних емоцій. Її не лякала перспектива шлюбної ночі, думка про яку таїлася в закутку свідомості. Її лякала перспектива довічного ув’язнення з чоловіком, якого вона не могла покохати.

«Акт» (за висловом Мері) мав статися в її ліжку; ледь встигла вона надягнути нічну сорочку і ледь встигла піти від неї служниця, як двері на протилежному боці кімнати розчинилися і увійшов її чоловік, вдягнений у квітчасту шовкову піжаму.

— Хочу опинитися з тобою в ліжку, — мовив він, посміхаючись, а потім обійшов усі пальники, гасячи їх один за одним.

Отак набагато краще! Вона його не бачитиме, а якщо вона його не бачитиме, то не бачитиме і своєї ганьби.

Александр сів боком на ліжко, а потім повернувся до Елізабет, підклавши під себе одну ногу. Напевне, він здатен був бачити у темряві. Але величезне напруження, яке вона відчувала, ослабло: він здавався таким спокійним, таким розслабленим, таким невимушеним…

— Ти знаєш, що зараз має статися? — спитав він.

— Так, Александре.

— Спочатку буде боляче, але згодом ти навчишся мати від цього задоволення. Старий нечестивець Маррі — він і досі священик?

— Так! — перелякано розкрила рота Елізабет, вражена такою характеристикою доктора Маррі — наче це він був Дияволом, а не Александр!

— Він більше винуватий у людських нещастях, аніж тисяча пристойних і чесних нехристів китайців.

Зашелестів шовк — то Александр ліг поруч із нею, просунув руки під покривалом і стиснув її у своїх обіймах.

— Ми тут разом не лише для того, щоб створювати дітей, Елізабет. Те, що ми зараз робитимемо, освячено нашим шлюбом. Це — акт кохання. Акт любові. Не лише плотської любові, але й любові розумової і навіть духовної. І для тебе немає в ній нічого сороміцького та гідного осуду.

Коли Елізабет виявила, що він голий, то інстинктивно притиснула до себе руки, і, коли Александр спробував зняти з неї нічну сорочку, вона запручалася. Він знизав плечима, задрав поділ сорочки і почав гладити своїми грубими руками її ноги, стегна і живіт. Відчувши зміну в настрої Елізабет, він увійшов у неї і зробив сильний поштовх. Від болю на очах в Елізабет виступили сльози, але вона знала і сильніший біль — від батькової палиці, від падінь та гострих порізів. До того ж цей біль швидко минув; Александр повівся точнісінько так само, як і описувала Мері: затремтів, захекав, а потім знесилено відкотився вбік. Але з ліжка не встав. І «акт» повторився іще двічі. Він не цілував її, тільки, уже йдучи до себе, злегка торкнувся її губ своїми губами.