Дотик
Шрифт:
— А що перевозять товарні потяги?
— До Сіднея — пшеницю та харчі, а також гас із перегінних заводів у Гартлі. А до Бовенфельса їдуть будматеріали, товари для місцевих крамниць, устаткування для шахт, меблі, газети, книги та журнали. Худоба найкращих порід, коні та вівці. А ще товарняками їдуть на захід люди, щоб займатися розвідувальними роботами або працювати на землі. Їдуть безкоштовно, бо на товарняках ніхто грошей з них не бере. Але ніколи, — мовив Александр з особливим наголосом, — ніколи на товарних потягах не возять динаміт.
— Динаміт?
Його очі перескочили з її пожвавленого обличчя на кілька великих
— Динаміт, — пояснив Александр, — це нова речовина для руйнування скельних порід вибухом. Я завжди наглядаю за ним особисто, бо динаміт настільки важко дістати, що він у цих краях майже так само цінний, як і золото. Цю партію мені доставили зі Швеції через Лондон — його везли на «Аврорі», на судні, яким ти прибула сюди. Колись, — говорив далі Александр, і в голосі його залунав ентузіазм, — вибухові роботи були справою ризикованою і фактично непередбачуваною. Їх виконували за допомогою чорного пороху — або, як кажуть, збройного пороху. Дуже важко наперед угадати, як саме цей порох подрібнить скельну породу, у якому напрямку піде енергія вибуху.
Знаєш, колись я й сам працював піротехніком, тобто підривником — у різних місцях. Але нещодавно одному шведу вдалося приборкати нітрогліцерин, який сам по собі є настільки нестійким, що може вибухнути від струсу. Цей швед змішав його з основою — клеєм, який зветься кізельгур, а потім запакував суміш у папір; вийшло щось на кшталт свічки, тупої з обох кінців. Ця паличка не може вибухнути без капсуля з фульминату ртуті, прикріпленого до її кінця. Піротехнік прикріпляє достатньо довгий бікфордів шнур до детонатора — і отримує набагато безпечніший та набагато контрольованіший вибух. Хоча якщо мати динамо-машину, то можна здійснити вибух за допомогою електричного розряду, що передається по довгому дроту. Невдовзі саме цим я і займуся.
Її спантеличений вираз розсмішив Александра — уже вкотре за цей ранок.
— Ти хоч слово зрозуміла з того, про що я розповів, Елізабет?
— Декілька, — посміхнулася вона у відповідь.
Її чоловікові перехопило подих.
— Щойно ти вперше мені посміхнулася, — мовив він.
Відчувши, як на щоках спалахнув рум’янець, Елізабет відвернулася до вікна.
— Піду, постою на платформі разом з машиністами, — різко кинув Александр і вийшов через передні двері.
Коли він повернувся, поїзд устиг перетнути по містку широку ріку; тепер попереду замаячила стіна високих пагорбів.
— То була ріка Ніпін, — мовив Александр. — Час розчиняти вікна. Потягу доведеться долати такий крутий підйом, що він рухатиметься зиґзаґами. Подолавши відстань менше, аніж в одну милю по прямій, ми піднімемося на висоту тисяча футів, тобто на кожні пройдені тридцять футів ми підніматимемося на один фут угору.
Навіть на значно меншій швидкості відчинене вікно могло зіпсувати вбрання: великі часточки сажі залітали всередину і осідали скрізь, де тільки можна. Але однаково це було цікаво, бо завдяки звивистості колії Елізабет уперше змогла побачити, як натужно працює локомотив, як з його труби валить дим і як обертаються великі колеса, якими рухають сталеві штанги. Час від часу колеса проковзували по рейках, втрачаючи зчеплення у сум’ятті стукоту і пихтіння; закінчивши ж перший зиґзаґ, паротяг долав наступний схил задом наперед, штовхаючи поперед
— У результаті отакої гойдалки потяг зрештою опиняється нагорі, піднімаючись дедалі вище, — пояснив Александр. — Оці зиґзаґи — це хитромудра ідея, завдяки якій уряду вдалося побудувати залізницю через Блакитні гори, хоч насправді це зовсім не гори, а розсічене плато. На протилежному його боці ми спускатимемося униз такими само зиґзаґами, як і зараз. Якби ж це були справжні гори, то ми б подорожували долиною, а вододіл пройшли б через тунель. Це було б набагато легше, і родючої долини на заході переселенці дісталися б іще кілька десятиліть тому. Новий Південний Уельс нічого не віддає задурно, утім, як і інші колонії в Австралії. Тому, коли люди нарешті підкорили Блакитні гори, їм довелося позбутися багатьох технічних теорій, прийнятних для Європи.
«Ага, — подумала Елізабет. — Тепер я знаю один з ключиків до свідомості мого чоловіка. І до його духу, а може — і до душі. Він захоплюється всілякими механізмами, двигунами та відкриттями, і, хоч якою просвіченою не була б його аудиторія, він однаково повчатиме її і читатиме їй лекції».
А пейзаж довкола був дивовижним. Кручі спадали вниз стрімчаками сотні футів заввишки; стрімчаки переходили в широченні долини, щільно зарослі сіро-зеленим лісом, що звіддаля здавався блакитним. Тут не було знайомих порід дерев — ані дубів, ані сосен, ані ялин. Але всі ті незнайомі дерева мали власну неповторну красу. «Тут усе якось величніше, аніж удома, хоча, мабуть, це через неосяжність просторів», — подумала Елізабет. Поселень вона не бачила, хіба що кілька малесеньких сіл уздовж залізничного полотна, які виростали зазвичай довкола готелю або якогось особняка.
— У цих краях можуть жити лише аборигени, — сказав Александр, коли перед їхніми очима розлігся величний каньйон із перпендикулярними помаранчевими кручами. — Невдовзі ми проїдемо повз бокове відгалуження колії. Воно зветься дробарка, бо веде до низки кар’єрів з видобутку каменю; а далі, у долині, є багатий вугільний пласт. Ідуть розмови про його розробку, але я гадаю, що це буде невигідно: вугілля доведеться піднімати на висоту тисяча футів. Мені здається, що дешевше доставляти вугілля до Сіднея судном, аніж везти його з Літгоу оцими зиґзаґами.
Раптом Александр зробив рукою жест, наче хотів охопити увесь світ.
— Лишень поглянь, Елізабет! Перед тобою — геологія землі у всій своїй красі. Оті кручі — це тріасові пісковики на кам’яновугільних покладах, а під ними — гранітні породи, сланці та вапняки девонського та силурійського періодів. Вершечки деяких гір на півночі являють собою тонкий шар базальту, що вилився при виверженні якогось величезного вулкану, — як глазур третинного періоду на тріасовому торті, але дуже еродована. Прекрасно, еге ж?
«Отакий ентузіазм — і, здавалося б, через абсолютно тривіальні речі! Що мені треба зробити, щоб пізнати хоча б дещицю того, про що він говорить?! Мабуть, мені судилося народитися і жити повним неуком», — подумала Елізабет.
О четвертій дня потяг прибув до Бовенфельса; це була крайня західна точка залізниці, хоча головним містом і був Батерст, що за сорок п’ять миль далі на захід. Елізабет прожогом побігла до станційного туалету, а потім нетерплячий Александр буквально запхав її до екіпажа.