Дотик
Шрифт:
— Ваші валізи вивантажили на берег, міс, і ви мусите прослідувати за ними.
— Місіс Голідей? — гукнула Елізабет, йдучи слідком за стюардом крізь хаотичний світ лебідок, які опускали на причал ящики у великих, плетених з мотузок кошиках, червонолицих чоловіків у фланелевих сорочках і моряків, які свистіли та щось весело вигукували.
— Місіс Голідей? Та вона вже давно зійшла на берег. Попрохала дати вам ось це. — Перкінс засунув руку в кишеню жилетки і видобув звідти невеличку картку. — Якщо вона вам знадобиться, ви зможете знайти її за вказаною адресою.
Елізабет зійшла по трапу на брудні дошки причалу, де громадилися стоси великих та малих ящиків. «Де ж мої валізи?» — подумала вона.
Знайшовши валізи у відносно спокійному місці —
Сталося так, що саме Елізабет першою впізнала його — завдяки опису міс МакТавіш. Вона сиділа, вдивляючись у вузький прохід між купами спущеного на причал вантажу, — і раптом побачила чоловіка, який ішов так, наче увесь світ належав йому. Високий і худорлявий, він був вдягнений незвично для її очей, що призвичаїлися до чоловіків у робочій фланелі та кепках, або у розкішних спідницях шотландських горців, або ж у солідних костюмах, накрохмалених сорочках та жорстких капелюхах. На Александрові були м’які брюки, пошиті з якоїсь жовтувато-коричневої шкіри, ненакрохмалена сорочка з легким шарфом на шиї, розстебнутий піджак з такої ж самої шкіри, яка звисала довгою бахромою на швах та по краях, і низький коричневий капелюх з широкими крисами. Під капелюхом виднілося засмагле обличчя; чорне волосся кучерями спадало на плечі, а темна борода та трохи світліші вуса були ретельно підстрижені точнісінько в такому стилі, який, якщо вірити зображенням, був притаманний самому Дияволу.
Вона підвелася, і в цю мить він теж її помітив.
— Елізабет? — спитав Александр, простягаючи руку.
Але вона не взяла його руки.
— Так ви знаєте, що я — не Джин?
— Чому б це я думав, що ти — Джин, коли ти — точно не Джин?
— Але ж ви… ви писали про Джин, — затнулася вона, не наважуючись поглянути йому в очі.
— Твій батько відповів мені і натомість запропонував тебе. Узагалі-то це не має великого значення, — сказав Александр Кінрос і, повернувшись, дав знак чоловіку, який ішов слідком за ним. — Поклади її валізи у візок, Самерсе. А я відвезу її до готелю в екіпажі. — І додав, знову обернувшись до Елізабет: — Я б знайшов тебе швидше, якби не виявилося, що мій динаміт прибув на цьому ж судні. Мені довелося вивантажувати його і складати у безпечному місці, поки ним не заволодів який-небудь заповзятливий шахрай. Ходімо.
Узявши Елізабет під руку, Александр вивів її крізь прохід на неймовірно широку вулицю, яка була одночасно і складом, і головною артерією міста. На вулиці було повно чоловіків, які довбали кайлами її дерев’яне покриття.
— Крізь доки збираються прокласти залізничну колію, — пояснив Александр Кінрос, підсаджуючи Елізабет в один з найманих екіпажів біля тротуару. І відразу ж додав, усівшись поруч із нею: — Тобі жарко. У такій одежі — не дивно.
Зібравши докупи свою сміливість, Елізабет повернула голову, щоб як слід до нього придивитися. Мала-таки рацію міс МакТавіш — Александр не був красенем, хоча мав досить правильні риси обличчя. А може, то через те, що ті риси обличчя не були притаманні Драмондам і Маррі? Важко повірити, що він був її старшим двоюрідним братом. А що викликало у Елізабет неприємний холодок на спині, так це чітка схожість Александра з Дияволом. І не лише в бороді та вусах; його брови були колючі та чорні, як вороняче крило, а глибоко посаджені й обрамлені довгими віями очі — такі темні, що важко було розрізнити зіниці.
Він поглянув на неї так само прискіпливо, але
— Я гадав, що ти русява — як і Джин, — мовив він.
— Я вдалася в чорнявих шотландців на ім’я Маррі.
Александр посміхнувся; як і казала міс МакТавіш, то і справді була прекрасна й дивовижна посмішка, але Елізабет аж ніяк не зомліла, забачивши її.
— Я теж, Елізабет, — сказав він і, взявши її за підборіддя, повернув обличчям до сліпучого сонця. — Але в тебе дивовижні очі — темні, але не карі й не чорні. А темно-блакитні. От і добре! Є шанс, що наші сини на вигляд будуть більше шотландцями, аніж ми з тобою.
Від його дотику вона зніяковіла; а згадка про майбутніх синів їй не сподобалася. Щойно Елізабет відчула, що не образить його, вона відсунулася від його руки і уставила погляд на гаманець у себе на колінах.
Конячка тягнула екіпаж угору, від причалів до досить великого міста, яке, на недосвідчений погляд Елізабет, було таким само гамірливим та повним життя, як і Единбург. Його вузенькі вулиці заполонили екіпажі, фури, двоколки, возики, фургони та омнібуси на кінній тязі. На вулицях поряд зі звичайними будинками були і крамниці незвичного вигляду — через довгі навіси з краями, що доходили аж до тротуару. На жаль, ці навіси приховували вміст вітрин від подорожніх, що їхали у міському транспорті повз.
— Це навіси, — пояснив Александр, неначе читаючи її думки — і таким чином виявляючи іще одну притаманну Дияволу рису. — Під ними ховаються покупці, коли йде дощ, або рятуються у затінку в спекотну погоду.
Елізабет промовчала.
Через двадцять хвилин екіпаж різко звернув у досить широку вулицю, де з одного боку був парк із травою, здавалося, зовсім сухою. Посеред вулиці тяглася подвійна колія: у цьому місті громадський транспорт мав вигляд трамваїв на кінній тязі, тобто конки. Кучер спрямував екіпаж до тротуару і зупинив його біля жовтого будинку з пісковця з доричними колонами на вході. Швейцар у розкішній уніформі допоміг Елізабет і Александру вийти з екіпажа і шанобливо вклонився Александру, а коли той вклав йому в руку золоту монету, поклін його став іще шанобливішим.
Готель був просто неймовірно розкішним. Вражаючі сходи, скрізь — темно-червона плюшева оббивка, величезні вази з дивовижними квітами, блискуча позолота на рамах картин, а також — на столах та підставках. У величезній кришталевій люстрі яскраво палали свічки. Слуги в лівреях взяли у Елізабет її валізи, а тим часом Александр повів її не до сходів, а до якоїсь конструкції, схожої на гігантську кліть з мідного мережива, де на них чекав іще один слуга в лівреї — рукою в елегантній рукавичці він розчахнув двері дивовижної конструкції. Щойно всі вони опинилися всередині кліті, вона смикнулася, затремтіла — і почала підніматися! Наполовину спантеличена, наполовину перелякана, Елізабет дивилася, як від неї віддаляється вестибюль, потім побачила поперечний розріз підлоги, а ще за мить — коридор у темно-червоних тонах. Попискуючи та поскрипуючи, пташина клітка піднімалася далі. Чотири, п’ять, шість поверхів угору! Нарешті кліть затремтіла, зупинилася і випустила своїх пасажирів.
— Ти що — жодного разу ліфта не бачила, Елізабет? — здивовано спитав Александр.
— Ліфта? Якого ліфта?
— Ну, підйомника — по-американськи. Їх рухає гідравліка, тобто тиск рідини. Ліфти — абсолютно новий винахід. Оцей — поки що єдиний у Сіднеї, але невдовзі всі комерційні будівлі ставатимуть дедалі вищими і завдяки ліфтам людям не доведеться ходити вгору сотнями сходинок. Я користуюся цим готелем саме через ліфт. Найкращі номери — на верхньому поверсі, бо там більше свіжого повітря, менше шуму і гарна панорама. — Витягнувши з кишені ключ, Александр відімкнув двері і розчинив їх. — Це твій номер, Елізабет. — Потім він витягнув з кишені годинника, подивився час і вказав на великий годинник, що цокав на полиці над каміном. — Невдовзі з’явиться покоївка, щоб розпакувати твої речі. Тобі до восьмої треба прийняти ванну, відпочити і перевдягнутися для вечері. І надягни, будь ласка, вечірню сукню.