Дотик
Шрифт:
— На те схоже, — відповіла Рубі, подаючи Елеонору матері. — Шкіра у неї темніша за твою, більше схожа на Александрову. Вона вся — за винятком очей — більше схожа на Александра; те ж саме видовжене обличчя.
Очиці, про які йшлося, з цікавістю позирали на Рубі, хоча вважається, що тримісячні діти іще не здатні розпізнавати. «Воно ще й неначе розуміє, про що йдеться!» — подумала Рубі. Засунувши руку в сумочку, вона витягнула звідти листа.
— Я отримала його від Лі, — пояснила вона. — Хочеш послухати, Елізабет?
— Будь ласка, почитай, — відповіла Елізабет, граючись пальчиками малої.
Рубі прокашлялася.
— Не буду нудити тебе довгим вступом, а потім зачитаю лише деякі шматочки. Ось тут далі йдеться: «Я тепер — старшокласник, почав вивчати латину та давньогрецьку. Наш директор, містер Метьюз, досить пристойний чолов’яга, який
— А скільки йому зараз років? — спитала Елізабет, мимоволі посміхнувшись, коли почула гордість за сина в голосі Рубі.
— У червні йому виповниться дванадцять, — відповіла вона, і в її очах заблищали сльози. — Для мене час повзе як равлик, а для нього він летить, а це — дуже важливо. Хочеш, іще почитаю?
— Так, будь ласка.
— «Цього листа я кину в поштову скриньку в селі, тому я можу бути відвертим. Звісно, у школі Проктора ніхто й не подумає про те, щоб цензурувати листи, але я не до кінця певний, що листи, котрі здаються до шкільного поштового відділення, не розпечатуються і не перечитуються. Тут багато всяких хлопців, і далеко не всі вони є старанними учнями або просто приємними та люб’язними людьми. Коли я ходив до початкових класів, то дізнався, що сини магараджів та принців інколи заздрять один одному, бо одні мають те, чого не мають інші, і тому часто зазіхають на чужі речі. Вони інколи бувають такі вправні у брехні, як і самі англійці. Тому наші наставники можуть розпечатувати і читати наші листи хоча б для того, щоб знати настрої серед учнів. Мені дуже сподобалися листи від Александра, бо в них багато добрих порад і здорового глузду».
— А Александр йому пише? — здивовано спитала Елеонора.
— Значно частіше, ніж я, — відповіла Рубі. — Він — Александр Кінрос, власник найпродуктивнішої золотої копальні у світі, тому його репутація як дописувача є бездоганною. Не знаю чому, але йому дуже сподобався мій маленький котик, коли вони вперше зустрілися в Гілл-Енді.
— Продовжуй, — попросила Елізабет.
— «Моє життя у школі є легким завдяки золоту. Я можу без остраху та заздрощів дивитися в очі своїх співучнів, бо я так само, як і вони, можу дозволити собі дорогий костюм або придбати квиток до опери в Лондоні, куди нас інколи водять наші наставники. Мамо, я дуже хотів би мати твоє фото, особливо зараз, коли на тобі стільки коштовностей, що ти скидаєшся на російську царицю. А ще — фотографію тата, будь ласка».
— Сподіваюсь, що ти виконаєш його прохання, — мовила Елізабет.
— Так, неодмінно. Сунь почувається дещо нервово від думки, що йому доведеться позувати ще одному мандрівному фотографові у своєму найкращому вбранні.
— Давай повернемося до листа, Рубі. Як же ж гарно пише твій хлопець!
— «Мої успіхи в математиці такі великі, що я вже отримую консультації разом з хлопцями, які готуються до навчання в Кембриджі. Містер Метьюз каже, що в мене ньютонівський всеохопний хист до математики, але я підозрюю, що таким чином він просто хоче мене спонукати до кар’єри викладача. Але мені не надто хочеться рухатися в тому напрямку. Інженерна справа є набагато цікавішою. Я хочу будувати речі з металу… Моїми найліпшими друзями залишаються Алі та Хусейн, сини шаха Насреддіна з Персії. Життя там дуже небезпечне та сповнене несподіванок: якісь люди постійно намагаються убити шаха, але він не збирається помирати саме в такий спосіб і тому має сильну охорону. Не кажучи вже про те, що невдах убивць страчують привселюдно, бо це слугує запобіжником, пояснюють мені Алі та
— Я дам тобі поносити оту кумедну брильянтову тіару, яку мені щойно придбав Александр. Лишень вдумайся, Рубі! Тіара! Де ж я її носитиму, га?
— Ти її надягнеш тоді, коли до колоній приїде якийсь королівський принц, — діловито зазначила Рубі. — А Александра запросять з усіма іншими великими цабе поцілувати того принца в сраку.
— Де ти набралася таких, з дозволу сказати, метафоричних виразів?
— Під парканом, моя люба Елізабет, під парканом. Бо саме там я зростала.
Жорстокі тортури відновилися через півроку після народження Елеонори, і Елізабет навіть не намагалася вдати, що їй це доставляє хоч якесь задоволення. Найбільше її бісило те, що Александр знову став приходити до неї в ліжко, прекрасно знаючи, що це їй не подобається. І він наполягав на виконанні подружнього обов’язку, хоч якою б позбавленою кохання та задоволення справою не було це заняття. Інстинктивно відчуваючи, що Александр оскаженіє, якщо дізнається, що вона обговорює їхні стосунки з його коханкою, Елізабет вирішила поговорити з ним самим.
— Ти кажеш, що я холодна, що немає для тебе задоволення в «акті», бо немає в ньому задоволення для мене. Однак ти досі приходиш до мого ліжка і вивергаєш своє… е-е-е… сім’я. Як ти так можеш, Александре?
Він розсміявся і знизав плечима.
— Так уже влаштовані чоловіки, моя люба. Якщо перед чоловіком з’являється оголене жіноче тіло, він неодмінно на нього зреагує.
— А що як оголене жіноче тіло виявиться відштовхуюче огидним?
— Я не знаю, що на це відповісти, Елізабет. Досі мені не траплялося жодного відштовхуюче огидного жіночого тіла. Мабуть тому, що я таких не шукав, вони мені й не траплялися.
— Тебе ніколи не переговориш!
— А навіщо тоді намагатися?
— Тому що ти такий самовдоволений!
— Насправді це не так. Я лише здаюся тобі таким через ті стосунки, які між нами склалися. Ти кинула рукавичку — і я її підібрав, Елізабет. Не я хотів між нами війни. Усе, що я хотів, — це люблячої дружини. Я не ображав тебе і ніколи не ображу. Але мені потрібні діти — нащадки.
— За скільки мій батько продав мене тобі?
— П’ять тисяч фунтів плюс те, що лишилося від тієї тисячі, яку я прислав на твій переїзд.
— У нього лишилося тоді дев’ятсот двадцять фунтів.
Він нахилився і поцілував її в лоб.
— Бідолашна Елізабет! Тобі не поталанило з чоловіками — ні з батьком, ні зі старим йолопом Маррі, ні зі мною. — Він сів у ліжку і схрестив ноги, як турецький паша. — А кого б ти обрала своїм чоловіком, якби мала можливість вибрати?
— Нікого, — пробурмотіла вона. — Зовсім нікого. Я краще була б Теодорою Дженкінс, аніж Рубі.
— Так, звучить переконливо. Ти була б старою дівою. — Він простягнув руку. — Що ж, Елізабет, визнаймо, що те, чим займаємося ми в ліжку, не дає задоволення ні мені, ні тобі, і спробуймо вживатися тоді, коли ми не в ліжку. Я не заборонив тобі водити дружбу з Рубі, я взагалі ні з ким не забороняю тобі водитися. Хоча повз мою увагу не проминув той факт, що відтоді, як у місті з’явилася пресвітеріанська церква зі священиком, ти і досі жодного разу не побувала на службі. Чому, дозволь спитати?
— Твоє безбожництво, як його називає місіс Самерс, перекинулося й на мене, — відповіла вона, неначе не помічаючи простягненої руки. — Якщо чесно, то я більше не хочу ходити до церкви. А який сенс? Ти й Елеонору виховаєш у пресвітеріанському дусі? Чи в якому?
— Звісно, що ні. Якщо в ній проявиться релігійна жилка, то вона сама знайде дорогу до Бога. Якщо ж вона вдасться в мене, то цього не станеться ніколи. Але я не буду навмисне піддавати її забобонам, лицемірству та обмеженості тієї чи іншої релігії. Я помітив, що відтоді, як у нас народилася донька, ти взяла за звичку читати сіднейські газети, тож ти, напевне, вже встигла помітити, наскільки сильно роз’їденою релігійними чварами є не лише наш штат, а й уся Австралія. Так, може, я і безбожник, але я, принаймні, стою вище за всі ці чвари. І хочу, щоб такою була й Елеонора. Я найму для неї вчителів з філософії, а не з теології. На такому фундаменті вона потім сама зможе вибрати те, що їй найбільше підходить.