Дотик

Маккалоу Колін

— О, ви неодмінно дізнаєтеся, сер. Він супроводжується сильними головними болями, болями в животі, нудотою та блюванням. Після цього починаються сильні конвульсії, котрі, якщо не припиняться, призводять до коми пацієнтки, а з цієї коми вивести її буде абсолютно неможливо.

— Але ж у Елізабет лише налилися ноги — тільки й того!

— Вона розповіла мені не тільки про це, містере Кінрос. Уже траплялися випадки головного болю, болю в животі, нудоти та блювання — упродовж останніх трьох тижнів. У випадку вашої дружини едема — тобто набряк — має водянкову природу, а не постуральну, тобто таку, що спричинена положенням тіла, — твердо мовив сер Едвард.

Широко

розкривши очі, Елізабет лежала та слухала, як лікар безпристрасним голосом повідомляв Александру про її можливу смерть. Якась частина її свідомості не заперечувала; смерть була одним із виходів із цієї вкрай неприємної ситуації. Та ж частина її свідомості, що протестувала проти цієї новини, страшенно хотіла, щоб у неї народилася здорова та життєздатна дитина і щоб у неї з’явився той, кого вона дійсно кохатиме. Що ж би сталося, якби вона не повідомила Рубі про свої набряклі ноги? Коли вона розповіла про це місіс Самерс десь два тижні тому, та відказала, що все гаразд і не варто турбуватися через невеликий набряк. Але ж місіс Самерс була безплідна. Чи означало це, що вона їй заздрила і хотіла її смерті?

— Що я мушу робити, пане Едвард? — запитала вона.

— Перш за все, дотримуватися постійного постільного режиму, місіс Кінрос. Скільки можете, лежіть на лівому боці — це допоможе вашому серцю та ниркам…

— І обмежити обсяг питва, — втрутився в розмову Александр.

— Ні! — скрикнув сер Едвард. — В жодному разі! Навпаки: життєво важливо підтримувати функцію нирок, а це означає пити багато простої води та виділяти багато сечі. Я робитиму їй кровопускання, щоб зменшити кількість крові, з якою доводиться справлятися її серцево-судинній системі. Одна пінта — сьогодні, а потім — по півпінти на тиждень. Якщо ми зможемо забезпечити перейми без попередніх конвульсій, то пацієнтка матиме гарний шанс добре перенести процес дітонародження. — Сер Едвард повернувся до ліжка. — Ви, місіс Кінрос, приблизно на тридцятому тижні вагітності. Залишилося іще десять тижнів. Я не наполягаю аж надто суворо, що всі ці тижні ви маєте провести в ліжку. Якщо буде важко встати і дійти до туалету, щоб випорожнити сечовий міхур або кишечник, користуйтеся судном. Їжте багато овочів, фруктів та чорного хліба і пийте велику кількість води. Я пришлю з Сіднея акушерку, яка навчить кількох місцевих жінок, як за вами ходити.

— Місіс Самерс ідеально підійде для цієї ролі, — швидко мовив Александр.

— Ні! — скрикнула Елізабет, сідаючи в ліжку. — Благаю тебе, Александре, ні! Будь ласка, тільки не місіс Самерс. У неї й так багато роботи. Я волію, щоб це були Джейд, Перлина та Шовкова Квітка.

— Вони — дурні дівчата, а не дорослі жінки, — запротестував Александр.

— Я теж дурна дівчина. Ти мусиш мені потакати!

З похмурим виразом обличчя проводжав Александр сера Едварда до виходу.

— Якщо у моєї дружини почнеться токсикоз, то що станеться з дитиною? Чи є у неї шанс вижити?

— Якщо вона виходить повний термін вагітності, а потім у неї почнуться епілептичні конвульсії, які призведуть до коми, то дитину можна буде вилучити за допомогою кесаревого розтину до того, як пацієнтка помре. Це не гарантує, що дитина виживе, але це — єдиний шанс.

— А чи не можна буде зробити це тоді, коли вона матиме шанс вижити?

— Ще жодна жінка не пережила кесаревого розтину, містере Кінрос.

— А мати Юлія Цезаря? — мовив Александр.

— Навряд чи їй робили розтин.

Бо вона дожила до сімдесяти років.

— А чому ж тоді цей розтин називають кесаревим?

— Після Юлія було багато різних кесарів, — відповів сер Едвард. — Мабуть, то якийсь інший кесар з’явився на світ у такий спосіб. Той, чия мати померла при його народженні. Бо мати неодмінно помре, неодмінно!

— Ви приїдете на пологи?

— На жаль, ні. Мені й так було важко викроїти час на цю поїздку. У мене вкрай напружений графік роботи.

— Дитина має народитися десь під Новий рік. Приїжджайте після Різдва і будьте тут, поки вона не народиться, — візьміть з собою свою дружину, своїх дітей — кого хочете! Уявіть собі, що їдете на відпочинок до прекрасного прохолодного курорту — тут не буває очманілої спеки та сильної вологості, сер Едварде, — умовляв його Александр.

— Ні, містере Кінрос, я й справді не можу.

Але на той час, коли сер Едвард Вайлер сідав на поїзд, він уже погодився повернутися сюди на Різдво. Було обговорено плату, і це були не гроші, а антикваріат: дві візантійські ікони, що належали Александру. Виявилося, що сер Едвард колекціонував ікони.

Александр не наважувався зустрічатися з Елізабет напряму, не наважувався поглянути на це миле дитяче обличчя — таке молоде, таке вразливе. Минулого вересня їй виповнилося сімнадцять, та чи доживе вона до своїх вісімнадцяти років?

Усе пішло не так, як треба, визнав він. Щось у її душі від самого початку повстало проти мене — ні, ні, тільки не ота ідіотська історія з диявольською борідкою! Що ж я зробив не так? Я був до неї лагідний, щедрий, зробив її стильною дамою, якою вона ніколи не стала б у Шотландії. Коштовності, дорогі вбрання, винятковий комфорт, ніякої важкої роботи. Але мені так і не вдалося добратися до її осердя, викресати хоч одну іскринку з отих сапфірових очей-озерець, відчути, як серце її тьохкає від мого дотику, почути, як їй перехоплює подих. Її спіймати важче, аніж мандрівний вогник, а її дух уже в стані коми. Моя Елізабет, яка насправді — не моя. А тепер оця жахлива й несподівана хвороба, що загрожує життю моєї дружини та моєї дитини! Я нічого не можу вдіяти — лише довіритися серу Едвардові Вайлеру, — а як я можу бути певен, що він добре знається на своїй справі?

— Як я можу бути певен? — згорьовано крикнув він, звертаючись до Рубі.

— Ніяк, — відверто відгукнулася вона, витираючи очі. — Жалюгідний панікер! Я скажу тобі, що я зроблю, Александре! Попрохаю старого отця Фланнері відслужити за неї службу і щодня запалювати за її здоров’я свічок на фунт, а також найняти бідолашному старому пристойну економку.

Александр уставився на неї, від несподіванки роззявивши рота.

— Рубі Костеван! Тільки не кажи мені, що ти стала прихожанкою католицької церкви!

Вона зухвало пирхнула.

— Ні, я — атеїстка, така ж як і ти. Але клянуся, Александре, коли йдеться про чудеса, оці католики мають якийсь внутрішній зв’язок з Богом. Я багато про це чула.

Лише велике нещастя завадило Александрові розреготатися.

— Значить, ти забобонна? Чи наслухалася в барі байок п’яних ірландців?

— Я більше прислухалася до свого родича Ісаака Робінзона, я спитала сера Еркюля, чи вони, бува, не родичі, і він сказав, що ні, але при цьому чомусь скривився як середа на п’ятницю. Кілька років, які Ісак Робінзон провів у францисканському монастирі в Китаї, навернули його до папізму, і я ніколи не зустрічала фанатичнішого католика, аніж він.